Читати книгу - "Умілі руки, турецька казка"

Давно колись був собі заможний чоловік, і мав він жінку та дочку-красуню. Не можна й розказати, яка вродлива була дівчина, навіть серед троянд вона квітувала, мов дивоквіт. Дивляться на неї люди й очей не можуть одвести. А вже батько з матір’ю – боялися й дихнути на неї, берегли від холоду й від спеки, але, хай буде проклята зла доля, не встиг весняний соловейко сісти на гілку троянди, як доля постукала у двері й забрала в могилу батька й матір. Ось тоді й звалилася на дівочу голову страшна біда. Затужила дівчина, благаючи бога, та чим могли зарадити їй сльози? Від рани в серці не помирають, від неї рятують тільки час та терпіння.

І ось одного дня усміхнулося сердезі щастя: дівчина-красуня, дівчина-троянда стала нареченою, а потім переїхала до чоловіка. А судився їй чоловік сумирний, тихий, такий, що й мухи не вб’є. Він працював із раннього раночку до пізньої ночі, а тому всю хатню роботу порала дружина.

Та тільки ж вона ніколи не бачила ні віника, ні печі, бо зросла за маминою спиною, і руки дівчини не звикли до роботи, а пальці до голки. От і наросла в комині сажа, а кутки в хаті поткалися павутинням. У хату страшно було й зайти. А коли гидко дивитися на хату, то хіба милуватимешся господинею, якщо вона навіть гарніша за троянду? Сусіди стали цуратися їхньої господи, тільки чоловік, аби, як кажуть, лихо-тихо, жодного разу не сказав «брудно» чи «несмачно»,– терпів, скільки міг, навіть словом їй не дорікнув. Тільки ж не будеш красу їсти замість хліба з сиром!.. Настав час, і почав чоловік супитися та очі одводити.

Гай-гай! Недаремно кажуть: в одному натяку тисяча слів. Отож і молода красуня не могла не помітити, що привітне обличчя її чоловіка стає інакшим. Помітити це було неважко, та що вона могла вдіяти? Щоб її руки стали віником, поприбирала б вона в хаті, навела б лад у господі, наварила б любому чоловікові доброї їжі. Отоді він, либонь, знову всміхнувся б. В серці є бажання, та в руках немає вправності. Ото сидить молодичка та й плаче:

– Маю дві руки, десять пальців, але не привчилися вони працювати, а коли й візьмуться до якоїсь роботи, то все дарма, тільки рейвах у хаті розведу. Коли й далі так буде, пропаду та й годі. Вся надія на те, що хтось мене навчить.

Аж це заходить до неї в хату якась статечна жінка й каже:

– Красуне-трояндо, чого це ти плачеш, нащо сльози ллєш! Коли ти народилася, твої пальці теж були обдаровані вмінням, та тільки й залізо заржавіє, якщо лежить без діла. Аби твоя мати не плекала тебе, ніби троянду, а привчала до роботи, то й твої руки призвичаїлися б до будь-якої справи. У тебе в господі все квітувало б, чоловік би тобою пишався, а люди поважали. Та ба, матері чомусь забувають про таку дрібничку. А зараз твоя доля не дає матері спокою і в могилі. Твоє щастя, що вона була добра: сироту побачить – нагодує, бідного зустріне – одягне, за те й привела я до тебе десять щирих пері.

І ледве-но промовила жінка ці слова, як десять пері оточили молодичку. Глянула на них красуня й замалим притомності не втратила. А жінка й говорить:

– Глянь на них, дочко, всі вони працьовиті, всі щирі та гожі. Лиш не можна їх показувати людям, не можна їм бачити білий світ. Я зараз пошепчу, й кожна з них сховається в один із твоїх пальчиків. Коли тобі потрібна буде їхня допомога, поворуши пальцями й пері зроблять усе, що треба. Лиш пам’ятай: пері дуже моторні,– коли ти полишиш їх без роботи, вони занудяться та й повтікають, і знати не будеш. Не ховай більше свої пальці в кулаках, примушуй їх працювати. Не зважай ні на день, ні на ніч. Отоді й оціниш їх як належить.

Сказала так жінка й перебрала один за одним всі десять пальців красуні-молодички. «Заплющ очі!»– звеліла вона, й красуня заплющила. «Розплющ очі!»– знову загадала жінка, й молодичка розплющила. Так примовляючи, жінка посадила на кожний палець по одній пері. І коли востаннє красуня почула: «Розплющ очі!»– й подивилася довкола, біля неї не було вже ні жінки, ні пері. Молодичка-троянда не знає, вірити їй чи ні, та ось посиділа трохи й каже собі:

«А чому ж це я байдикую, ніби ледащиця якась? А чи не краще спробувати мені щось зробити, адже ж не з’їдять мене вовки!.. Коли жінка посадила мені на пальці десять пері, то хіба ж вони не допоможуть мені прибрати в хаті, обід зварити!..»Молодичка пов’язала фартушину та й кинулася до роботи. Стала вона ворушити пальцями, як навчила її жінка, й десять пері всю роботу виконали в хаті, ще й обід зварили. Ото зраділа красуня, молодичка-троянда!

Увечері повертається додому чоловік, і що ж він бачить? У дворі лад, все на своєму місці, в хаті чисто, й обід зварений. Так легко стало на душі в чоловіка, , дивиться він на дружину й не може надивитися. А обід такий смачний – добрішої страви ніколи ще не їв.

– Трояндо мого саду,– промовив він до своєї красуні,– твої руки – наше щастя! Нарешті й наш дім схожий на дім, як тут затишно й любо!

Так досягли вони свого щастя, і ми можемо розійтися. Хоча з неба впало ось троє яблук. Це для тих, хто свій дім, своє гніздечко плекає щиро та з любов’ю.