Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"
- Жанр: Сучасна проза 📚📝🏙️
- Автор: Лана Вернік
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Київ. Червень, 2006 рік.
Світало. Високий гарний брюнет з коротким полубоксом застібнув шкіряну куртку і сперся на білий Opel Omega, припаркований біля під'їзду. Він сонно оглянув двір, зітхнув і закурив. Видихнув струмінь диму в ранкове прохолодне повітря і простежив, як той розчинився, опускаючись долу. Задерши голову, брюнет поглянув на небо. Квадрат, що виднівся крізь периметр багатоповерхівок, затягнутий хмарами — буде дощ.
З під'їзду вибіг високий худорлявий блондин. Він оминав калюжі, на ходу піднімаючи комір джинсової куртки.
— Артурe, бро, дякую, що виручив, — привітався, потиснувши руку.— Вибач мені, вибач, що напружую, з тачками реально накладка вийшла: i баті треба у відрядження, і Танька з конкурсу прилітає..
— Привіт. Та без проблем. Сідай, будемо сунути, щоб до прильоту встигнути. Раптом буде без запізнень, хоча, сумніваюсь.
— Так. Погодка ще та…
Місто ще не прокинулося, машин було мало. Без будь яких перешкод і затримок виїхали на Бориспільську трасу.
— І що там мала? Як зіграла?— запитав Артур, потираючи очі.
— Не повіриш — перше місце. А що ти очі треш? Не виспався?
— Та…
— Хтось заважав?
— Ніхто не заважав, не до того було. Термінова робота, всім на позавчора треба… — похитав головою брюнет, — але Жеко, перше місце — це ж круто!
— Круто, але гран-прі — навчання в Італії… І — мимо...
— А хто взяв гран-прі?
— Там теж з України дівчина, з Житомира чи передмістя. Я думав, що Танька засмутиться, але каже, що Злата — молодець, заслужила.
— Злата? Дивне ім'я, не чув, — труснув головою, проганяючи втому.
— Не чув, чи ще не мав? — Жека заржав.
— Ну, якщо ти так ставиш питання — ні те, ні інше.
— Слов'янське ім'я, типу, наче й не рідкісне. Співачка з таким іменем є,— Жека посміхнувся.
— Попсу не слухаю. І мені ніхто ще з таким іменем не траплявся.
— То ти не там лазиш, не на ту здобич полюєш.
— Можливо, але моя здобич мене цілком влаштовує, — хижо посміхнувся брюнет.
— Блін, Артуре, все ж таки ти — везунчик...
— Я везунчик?— Артур здивувався.
— Ну, так. У тебе всі умови! Маєш квартиру, машину, води-вози діво́к коли і скільки хочеш, у мене такого нема.
— Ще буде.
— Ага. Дожити б.
— Куди ти подінешся?
— Ой, не знаю…
— Все в цьому житті крутиться навколо сексу. Хочеш його мати — створи умови.
— Та у мене якось поки виходить лише підночовувати, — Жека засміявся.
— Варіант. Але на своїй території — свої правила. І мені впадло вранці йти, особливо до приходу “когось-там”. Це ранок, хочеться ще відпочити, а тебе женуть… Ні, хай краще йде сама — я вдома, я сплю, — Артур посміхнувся і скосив погляд на друга. — Але ж у твоєї Зої нібито є квартира?
— Є… — Жека видихнув.
— То які проблеми?
— Полігамність. Нема до неї хімії, тягне на інших, хочу різноманітності.
— Ну, ця різноманітність — відносна. Як каже мій дід: “У всіх все однаково. Ще жодної не зустрів, щоб було впоперек”.
Жека заржав.
— От дід у тебе кінь!— Сказав він врешті, вгамувавши сміх і витираючи сльози.— Таке сказати — треба запам'ятати!
— Так, і керуючись цим виразом, “наліво” від дружини ніколи не ходив.
— Та ну?
— Я йому вірю. Інакше б роздавав поради — “як ходити наліво і при цьому не спалитися”.
— Так… Давай не будемо про одруження.
— Зрозумів, дістає тебе ця тема... Повернемось до Тетяни. Що, вона прямо так і сказала, що інша діваха заслужила?
— Ти уявляєш?!! Ми вдома теж так трохи прифігіли: НАША Танька визнала когось КРАЩИМ за себе! Але — факт. Визнала.
— І тепер вчитися в Італію поїде та інша дівчина,— констатував Артур.
— Так, восени.
— Скрипальки… От віолончелістки — ото тема, — засміявся Артур, намагаючись продемонструвати позу, наскільки це було можливо, сидячи за кермом,— ото правильний інструмент.
— Правильний!— підтримав Жека і салон знову наповнився сміхом.
Поставивши машину на платну парковку, запалили по цигарці і пішли в напрямку будівлі аеропорту — глянути табло. Літак затримувався на годину.
— Може кави?— запитав Артур.— Спати хочу, очі злипаються.
— Дорого в аеропорту каву пити, — Жека поморщився.— я зараз трохи не при баблі.
— Я пригощаю. Пішли. Запрацювався, майже не спав, кава мені зараз життєво необхідна.
— Пам'ятаю, програмісти працюють на каві.
— Саме так.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Межі пристойності, Лана Вернік», після закриття браузера.