Читати книжки он-лайн » Жіночий роман 👩💕📚 » Завоюй мене, Стефанія Лін

Читати книгу - "Завоюй мене, Стефанія Лін"

30
0
В повній версії книги "Завоюй мене" від автора Стефанія Лін, яка відноситься до жанру "Жіночий роман 👩💕📚", можна безкоштовно читати на порталі українських книг. Наш сайт ekniga.club надає можливість читати повні версії книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно. Ви можете завантажити книги у форматах PDF, EPUB, FB2 на свій гаджет.
На порталі "ekniga.club", що є бібліотекою українських письменників, можна знайти книгу «Завоюй мене, Стефанія Лін» від автора - Стефанія Лін, яку можна читати онлайн безкоштовно на вашому гаджеті. Ця книга є найбільш популярною серед сучасних читачів у жанрі та займає лідируючі позиції в категорії "Жіночий роман 👩💕📚" серед усієї колекції творів (книг).
Поділитися книгою "Завоюй мене, Стефанія Лін" з друзями в соціальних мережах: 
— Не удавай з себе невинність, Сабріно. Можу вирішити, що разом з крамницею і тебе на рік собі взяв. Давлюся повітрям. Очі на грудній клітці Марка зупинилися, не рухаються. Слова набатом у скронях вистукують. — Я не… — Думай, — різко додає, пальцями за підборіддя хапає та змушує на себе дивитися. — Не пропонуй того, що не зможеш дати. Інакше одного разу шкодуватимеш, що взагалі рота відкрила. Я можу не зупинитися, навіть, коли благатимеш. — Але ж ви самі… — бурмочу одними губами. — Поцілували. Я нічого не пропонувала… Не просто так, вірно? — здогадуюся.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 64
Перейти на сторінку:
Глава 1

Безкоштовно.

Розмірені, виважені кроки, вдавлюють звуком у стільницю. Відриваюся від сортування старих книг, які привезли напередодні кілька юних підлітків. Вони залишилися після мертвої бабусі, а діти нікуди. Таке одразу везуть у наш з дідусем магазин антикварних історій. А ми вже продаємо. Як книги не потрібні одним, так само їх шукають інші. 

Затамовую подих. Очікую, поки кроки наближаються. Не видно хто йде за стелажами з історіями. За мить прямо на очах виростає чоловік. Високий. Це перше, що акцентує на собі увагу. Лише згодом відмічаю крижані риси обличчя, стиснуті щелепи та адамове яблуко, котрим бігає тремтіння. Під чорним пальто ховається міцне тіло з широкими плечима. Волосся русяве. Ближче до чорного шоколаду вистриженого у дорогу стрижку. Очі — дно океану: зелений змішаний з синім. Приблизно такі очі мали б бути у сирен. Принаймні, так мені здається. 

Він впирається довгими пальцями у стійку. Скошую погляд на вени, котрі перекочуються під шкірою. Потім акуратні нігті та браслет, що висковзує з-під рукава сорочки й пальто. 

— Вітаю. 

Здригаюся від голосу. Гуркоче, хоча чоловік вітається не голосно. У вухах дзвенить і вібрацією мчить по тілу. Навіть сироти виступають на шкірі. 

— Добрий день, — натягую усмішку. 

Волосся, яке заколола ще вранці, вибилося з імпровізованої зачіски, і тепер пасмами лежить на скронях. Лоскоче шкіру, змушуючи поправляти їх беззупинну. 

— Марк Данте, — представляється.

Не знаю навіщо мені знати його ім'я, проте почувши, одразу розумію тепер, хто переді мною. Закриваю рота, бо збиралася теж назватися. Тепер це немає сенсу. Він й так знає хто я. 

Зціплюю зуби. Сильно. Щелепа починає нити. 

— Чим можу допомогти? 

Поки пан Данте мовчки вивчає мене, пригадую як його посильні штурмували наш з дідусем магазин останні кілька місяців. Вимога одна — продати землю, що належала моїй сім'ї вже багато років. А це означає одне — знесення магазину. Нашої пам'яті. Фактично, мого дому. 

Були погрози, одного разу навіть напад, коли дідусь плюнув посильним Данте під ноги й послав якомога далі. Тоді поліція приїхала на наш виклик, але швидко закрила рота і зам'яла справу. Все просто — Данте бере те, що вважає своїм, і йому байдуже, кому належало це щось раніше. 

Тепер прийшов сам Марк. Особисто.

Місцеві жителі нашого міста, котре надто маленьке, щоб називатися ним, але завелике для смт, звуть його — володар. Спершу це був жарт. Більше, ні. Частина проклинає, бо заради будівництва своїх заводів, готелів та комплексів відпочинку, було знесено половину історичної пам'ятки. Інша ж радіє, адже це привело життя сюди й робочі місця. 

— Ти знаєш, чим, — знову гуркіт, який вібрує у моїй грудній клітці. 

Хитаю головою. Стискаюся внутрішнє, та сподіваюся, що чоловік не бачить цього. 

— Наша книжкова крамничка не продається. — мало звучати твердо, але насправді лепечу, як мале дитя. 

У пана Данте рухаються жовна. Губи ж вигинаються у подобі посмішки. Жахливої, не щирої, вбивчої. Від її споглядання хочеться сховатися. 

— Знаю, — викарбовує. — Маленьке виправлення: не продавалася.

Зіщулюю погляд. Намагаюся не дивитися саме в очі пана Данте. Надто складно тримати погляд і не видавати себе ж.

— Нічого не змінилося, — пискаю зухвало.

Мабуть, Данте смішно. Як інакше пояснити несподіваний сміх? Оксамитом він лягає на все у цій крамничці, струшує пил з книг, мене, торкається шкіри й проникає кудись надто глибоко. Досить несподівано чути такий сміх після тону, який б'є током. 

Данте спирається на стільницю ліктями, вигинає темну брову і дає час на усвідомлення чогось лише йому відомого. Очікує. Холодна посмішка, така ж, як очі, шматує. 

Дістає папери з ділової валізки. Кладе переді мною. 

— Читай. 

Руки тремтять. Дістаю папери з теки й починаю читати:

“Рішенням міської ради було прийнято, що пан Марк Данте, отримує землю у свою власність як орендар….”

Підіймаю очі на чоловіка. На вигляд років тридцять, плюс мінус, а злоби та жорстокості на всі тисячу. 

— Ця земля належить моїй сім'ї. Дідусеві. 

— Як виявилося, — чітко лунає, — вона була незаконно отримана. Якщо простіше — ваші родичі змахлювали, щоб отримати її.

Хмикаю холодно. Бій за моє витісняє інші емоції, страх у їх числі.

— Тобто, таким самим способом, як ви це робите зараз? — зухвало кидаю. 

Данте криво всміхається. Зле, недобре якось, аж у жар кидає.

— Я просто, — нахиляється до мене ближче, — беру своє. 

На цьому все. Пан Данте залишає магазин. Ні слова, ні погроз, ні чогось іншого. Він залишив документи й пішов. Падаю на стільчик, який натужно скрипить під моєю малою вагою. Надто старий вже. Не встигаю оговтатися, в магазин залітає друг дитинства.  Його впізнати не складно, лише він не йде, а танцює в дорозі. Принаймні так здається, адже хлопець вже давно займається вуличними танцями. 

— Сабріна, твоє обличчя ніби полотно художника, — Пташеня — таке прізвисько Павло носить ще зі школи, хоча причин не називає, — заходить за стійку й нахабно займає моє місце. 

— Тут Данте тільки що був, — белькочу.

Пташеня вигинає темні брови.

— Що хотів? 

Я просто вкладаю у його руки теку. Паша читає уважно, потім ще раз, тоді хмуриться й на мене дивиться:

— Все ж забере?..

Стенаю плечима. 

— Якщо не доведемо з дідусем, що земля законно наша, то забере. 

— Сабрінко, ти тільки не нервуй. Розберемося. 

Іноді свята віра Пташеня у добро та справедливість доходить до фанатизму. 

— З ким? З Данте? — нервово сміюся. — Швидше він з нами. 

Настрій остаточно зникає. Замикаю магазин і йду з Павлом дворами до улюбленого магазинчика. Тут заварюють найсмачніше какао у місті. Та і сам магазинчик чи не єдиний, який ще не годує Марка Данте. Продавчиня, котра за сумісництвом і бариста, колишня Павла та моя подруга. Тішить, що ці двоє змогли залишитися теж друзями, і ми як дружили зі школи втрьох, так і дружимо. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Завоюй мене, Стефанія Лін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Завоюй мене, Стефанія Лін"