Читати книгу - "Дві матері, дві доньки, індійська казка"

Один ткач мав двох жінок і від кожної – по доньці. Першу звали Щаслива, а другу – Нещаслива. Ткач більше любив старшу жінку та її доньку Щасливу. Обидві вони байдикували. тільки те й робили, що спали та їли. А Нещаслива з матір’ю варили обід, прибирали в хаті, сукали пряжу; Щаслива та її мати давали їм трохи рису, присмачуючи що вечерю гіркими докорами.

Ось ткач постарів і помер. Старша жінка з донькою забрали собі всі його гроші й стали жити окремо від Нещасливої з матір’ю.

Щаслива та її мати щодня бігали на базар, купували ласощі, варили собі смачні страви.

А Нещаслива з матір’ю день і ніч пряли пряжу, ткали рушники чи просто полотно. За цю виснажливу роботу їм платили кілька рупій, отож жили вони надголодь.

Якось їхню пряжу попсували миші. Мати Нещасливої розплутала нитки, склала в кошик і поставила на сонце, а сама зібрала білизну й пішла на річку прати. Нещаслива лишилася вдома стерегти пряжу.

Зненацька повіяв дужий вітер, підняв пряжу й поніс. Нещаслива залилася слізьми.

– Не плач, дівчино! Ходімо зі мною, я віддам тобі пряжу,– сказав вітер.

І Нещаслива побігла вслід за вітром.

Дорогою трапився їй хлів а коровою.

– Дівчино добра, вичисти мій хлів! – попросила корова.

Нещаслива вичистила хлів, підстелила корові, дала сіна й води і знов побігла вслід за вітром.

Згодом трапилося їй бананове дерево.

– Дівчино добра, мене душить ліана, обірви її! – попросило дерево.

Нещаслива спинилась, обірвала ліану й побігла далі.

Згодом перестріло її дерево шеура.

– Дівчино добра,– каже дерево, – в мій стовбур повпиналися колючки. Повибирай їх!

Нещаслива обібрала колючки, відгребла з-під дерева опале листя, дала всьому лад і знов побігла вслід за вітром.

Зустрілася їй лошиця.

– Дівчино добра, нарви мені трави, нагодуй мене! – попросила вона.

Нещаслива нарвала трави, дала лошиці її побігла далі.

І ось вона побачила багатий дім. На ганку сиділа бабуся й сукала нитки. А з тих ниток тут-таки виходило по кілька гарних сирі.

Це була не просто бабуся, а мати місяця.

– Підійди до бабусі, дівчино, попроси в неї пряжі,– шепнув вітер.

Нещаслива підійшла до бабусі, торкнулася її ніг, склала долоні й, піднісши їх до обличчя, вклонилася.

– Бабусю,– мовила вона,– вітер забрав у мене всю пряжу, і тепер мати розгнівається на мене. Дай мені трохи пряжі, бабусю!

Мати місяця відкинула пасма волосся, білого, як молоко, як місячне сяйво, й побачила перед собою молоду дівчину. Голос у неї був тихий і ніжний.

– Не поспішай, люба дівчино,– відповіла бабуся.– В моїй світлиці є сарі й покривала. Вибери собі, які схочеш, потім скупайся двічі в ставку, далі вернися до світлиці й пообідай. А тоді вже я дам тобі пряжу.

Дівчина ввійшла до світлиці, де лежало багато чудових сарі й покривал. Але вона вибрала собі ношені й уже прані сарі та покривало і пішла до ставка.

Тільки-но вона ступила у воду, як обернулася на красуню. Та на яку! Відколи світ світом, такої ніхто не бачив. Увійшла дівчина в ставок удруге – і на її руки та ноги самі собою наділися персні та браслети з діамантами, перлинами й самоцвітами.

Нещаслива вийшла із ставка й подалася до світлиці, де її вже чекав обід. Скільки там було страві Дівчині й уві сні такі не снилися. Та вона скромно сіла край столу, з'їла трохи рису й вийшла до бабусі.

– Ось ти й прийшла, люба моя дитино,– мовила мати місяця. – А тепер відчини он ті двері й вийми зі скрині пряжу.

Нещаслива відчинила двері й побачила багато скринь – великих і малих, старих і нових. Вона вибрала найменшу, майже іграшкову стареньку скриньку й принесла до бабусі.

– Дитино моя, скринька мені не потрібна,– сказала мати місяця.– Тут лежить твоя пряжа. Вертайся, люба, до матері.

Нещаслива шанобливо вклонилася бабусі, взяла на плечі скриньку й вирушила додому. Діаманти й самоцвіти, що були на ній, освітлювали дівчині дорогу.

Незабаром перестріла її лошиця.

– Дівчино добра, підійди до мене, я хочу тобі щось подарувати,– мовила вона.

І подарувала Нещасливій гарне крилате лоша.

А дерево шеура покликало:

– Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати.

І подарувала Нещасливій горня із золотими монетами.

Бананове дерево сказало:

– Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!

І простигло Нещасливій величезне гроно золотих бананів.

А корова мовила:

– Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати.

І подарувала Нещасливій чарівне телятко.

Дівчина поклала на лоша горня а монетами й золоті банани, взяла телятко за налигач і рушила далі.

А вдома дівчину вже давно розшукувала мати.

– Де ти, донечко? Озовися! – тривожно гукала вона. – А де ділася наша пряжа?

Побачивши доньку, мати скрикнула:

– Оце-то диво! Де ти була? І звідки ти все це принесла?

Вони міцно обнялися.

Нещаслива розповіла матері про свої пригоди, і вони пішли до Щасливої та її матері.

– Дивіться,– кажуть,– скільки добра подарувала мати місяця! Тепер ми всі заживемо щасливо. Нехай і Щаслива візьме собі трохи прикрас, тут вистачить!

Мати Щасливої витріщили очі та скривилася.

– Ще чого! – вигукнула вона. – Дуже нам потрібні ваші подачки! І без них обійдемось. Вдавіться своїм добром!

А сама подумала: «Грім би вас побив! Хіба моя донечка не народилася в сорочці? Та вона завтра ж піде й принесе втричі більше!»

Нещаслива а матір’ю, розгублені, повернулися додому.

А вночі скринька відчинилася, і з неї вийшов царевич – наречений Нещасливої. Він сів верхи на коня, випив молока чарівної корови,– і хатину Нещасливої та її матері осяяло чудесне світло.

Тим часом Щаслива розклала на подвір'ї пряжу, посадовила матір стерегти її, а сама взяла вузол білизни й пішла на річку прати.

Незабаром налетів вітер і вкрав пряжу.

Щаслива побігла вслід за вітром. Дорогою зустрілася їй корова.

– Дівчино добра,– сказала корова,– вислухай мене!

Та Щаслива навіть не озирнулася.

Гукало її й бананове дерево, і дерево шеура, і лошиця. Та Щаслива ні на кого не звертала уваги, нікому не помагала, тільки сердилась на всіх та лаялася.

– Ніколи мені з вами морочитись! – казала вона. – Я поспішаю до самої матері місяця!

Нарешті прибігла вона вслід за вітром до будинку старенької.

– Чого ти тут сидиш, бабусю? – спитала Щаслива, ще не переступивши порога.– Дай мені скоріше все, що треба, а тоді вже сучи свою пряжу. Адже отій роззяві Нещасливій ти подарувала стільки добра!

Щаслива схопила пряжу та враз і порвала її.

– А ти не поспішай. Не поспішай! – вигукнула мати місяця.–Ти оце така юна, а зі старшими розмовляєш грубо. Ну гаразд, іди двічі скупайся та пообідай, а тоді вже дістанеш усе інше.

Не встигла бабуся доказати ці слова, як Щаслива кинулася в будинок, вибрала найкраще покривало, найновіше сарі, схопила горня з пахучим мастилом і мисочку з сандаловою олією, сім разів помазала собі коси, сім разів зазирнула в дзеркальце й аж тоді увійшла в воду.

Скупалася Щаслива раз – стала красунею, скупалася другий – і на неї наділися золоті прикраси.

Та їй цього було мало. Озирнулася вона й подумала: «Скупаюся й третій раз! Може, мені припаде іще щось?!»

Скупалася Щаслива втрете і – о жах! все тіло в неї взялося темними плямами, коси переплутались і стали, як клоччя.

– Ой, лишенько! Що ж це зі мною діється?! – скрикнула Щаслива.

Плачучи кинулася вона до старенької – матері місяця.

– О, тепер я все бачу! – мовила та. – Бачу, що ти скупалася тричі! Не плач, сльозами не поможеш. Уже пізно. Іди краще пообідай.

Проклинаючи стареньку, Щаслива пішла до світлиці. Наїлася досхочу солодкої рисової каші з молоком і солодких пиріжків та й вернулася до матері місяця.

– Ну, бабусю, годі мене мучити. Я йду додому. Давай мені все, що треба. Та хутчіш!

Мати місяця показала їй двері, за якими були скрині, й мовила:

– Йди, вибирай сама!

Щаслива вибрала найбільшу скриню, яку тільки подужала підняти, поставила собі на голову й, проклинаючи бабусю та всіх її предків, нарікаючи на свою огидну подобу, вирушила додому.

По дорозі її хвицнула лошиця.

– Ой-ой-ой! – зойкнула Щаслива.

Дерево шеура стьобнуло її по обличчю гілкою.

– Ой, боляче! – вигукнула Щаслива.

Гроно бананів упало їй з дерева просто на плечі.

– Ой, помираю! – да кричала вона.

А корова буцнула її рогами.

– Рятуйте! – не своїм голосом зарепетувала Щаслива.

Побита, перелякана, вона нарешті прибігла додому.

А тим часом мати приготувала їй урочисту зустріч – прибрала в хаті, потрусила підлогу свіжим віттям, сіла й жде. Та, побачивши доньку, з жахом вигукнула:

– О горе! Що це з тобою? Яке страхіття!

Вона закотила очі, похитнулась і впала непритомна.

Очумавшись, мати трохи заспокоїлась і сказала доньці:

– О нещасна, неси скриню до хати! Якщо з’явиться наречений, усе ще можна буде поправити.

Скриню поставили серед кімнати. На ніч Щаслива одягла на себе намиста, браслети, персні, сяк-так розчесала коси, сіла й чекає. А мати пішла спати. Вночі скриня відчинилася, і з’явився наречений...

На ранок Щаслива не відчинила дверей своєї кімнати.

– Що сталося? – стривожилася мати. – Вже пізно, чому вона не встає?

Гай-гай! Минув час умиватися й снідати, а доньки нема та й нема. Мати тихенько підійшла до дверей і прочинила їх.

Леле! Від Щасливої не лишилося Й сліду – її проковтнув змій-удав, наречений зі скрині!

Не тямлячи себе від горя, мати похитнулася, одарилась головою об землю і вмерла.