Читати книгу - "З чужого розуму не живи, індійська казка"

Жили колись на світі старий із старою. Дітей вони не мали, тож не дивно, що нудилися й без кінця нарікали на долю.

Якось сиділи вони невеселі на своєму городі, де на грядках росли гарбузи, і старий скрушно зітхнув:

– Ех, якби ж то в нас був синочок...

Тільки старий це вимовив, як до нього з грядки підкотився гарбуз і вигукнув:

– От я вам і буду синком!

Поглянув на нього старий, здивувався: чи ти ба – гарбуз, а розмовляв людським голосом! Та все ж неабияк зрадів гарбузові, наче й справді рідного сина знайшов.

Взяли старий зі старою сина-гарбуза і стали жити втрьох у хижці. Старий і стара па полі цілісінький день, а синок-гарбуз їм їсти варить та в поле носить. Не натішаться синком гарбузом названі батьки, люблять його, леліють, як рідного сина.

А синок усе ріс та ріс. Аж настала пора йому женитися. Прийшов він якось у поле до батьків та й каже:

– Шукайте, тату й мамо, мені наречену!

Ті спершу тільки засміялися, а тоді й посмутніли:

– Та яка ж дівчина, синку, вийде заміж за тебе?

– Коли так, то не сумуйте,– заспокоїв їх син-гарбуз. – Я сам знайду собі дружину. Ось побачите, що я одружуся з царівною!

Зібрався син-гарбуз і подався у світ білий шукати собі наречену. Довго ходив-бродив він, багато країн пройшов, багато всяких див, аж ось опинився в одному царстві, де правив цар, у якого було семеро дочок. А цар той саме покликав до себе всіх дочок і спитав у них:

– А скажіть мені, донечки мої любі, чиїм розумом ви живете?

– Твоїм, таточку! – в один голос гукнули шестеро дочок.–Якби ти не був царем, не був нашим батьком, то хіба б жили ми в таких розкошах, у такому багатстві, хіба жили б щасливо!

Цареві приємно було чути ці слова. Проте сьома донька, найменша, нічого не відповіла на батькове запитання.

– А чого ж ти мовчиш? – спитав цар. – Ти хіба не моїм розумом живеш?

– Ні, тату,– щиро мовила та. – Я своїм розумом живу.

Царя і вразили, і розгнівили доньчині слова. Він аж на обличчі змінився; очі йога спалахнули.

– Он як ти цінуєш батьківський розум та ласку! Ти, бачу, загордилася й запишалася! Вже й батька ні за що маєш! Ну гаразд, побачимо, що пошле тобі доля!

І цар звелів віддати найменшу царівну за того, хто вранці перший підійде до царського палацу.

Найменша царівна не злякалася батьківської погрози – вона була горда й твердо трималася свого слова.

А тим часом юнак-гарбуз блукав столицею і вранці, як на те, опинився біля царського палацу. Цар здосвіта вже сидів біля вікон і виглядав, хто ж нагодиться перший. Побачив юнака-гарбуза і мерщій гукнув найменшу доньку:

– Он поглянь, який чоловік судився тобі!

– Що ж, я згодна, – покірно відповіла царівна.

Відгуляли бучне весілля. Молодята подалися до дому молодого. Цар за донькою не дав ніякого посагу, провів їх без усяких почестей; царівні та її чоловікові гарбузу довелося йти пішки.

Йшли вони так, ішли, натомилися й зголодніли. Коли це бачать – росте при дорозі хлібне дерево. Зрадів чоловік-гарбуз і сказав:

– Я зараз залізу на дерево, натрушу плодів, а ти збирай!

Так вони й зробили: чоловік-гарбуз струшував плоди, дружина збирала. Потім чоловік-гарбуз почав злазити на землю. Зненацька він оступився й полетів сторчголов униз. Вдарився об землю й розколовся навпіл.

Царівна залилася сльозами:

– Бідна моя голівонько! Що ж мені тепер робити? Ой, де вже мені жити своїм розумом!

Голосила так вона, пригадуючи, як розгнівався на неї рідний батько, як насміхалися рідні сестри, розкаювалась, що не послухала їхньої ради, що так відповіла батькові.

Так тужила та голосила вона – аж коли почула біля себе знайомий голос:

– Не побивайся, дружинонько люба! Я не помер, не розбився, я тільки перевдягнувся!

Глянула царівна, а перед нею стоїть її чоловік, уже в людській подобі – гарний, веселий, ставний. Нетямлячись від щастя, царівна кинулася йому на шию.

Звістка про це диво рознеслася по всіх усюдах. Докотилася вона й до царя. І він з царською сім’єю вибрався в гості до зятя, не вірячи, що таке може бути. Та коли приїхав і на власні очі побачив, що так і є, як люди кажуть, став на всі лади вихваляти меншу доньку, яка живе своїм розумом. А шість її сестер дивилися на неї та на чоловіка, заздрили і карталися: мовляв, чого ми й собі не казали, що живемо своїм розумом; тоді б і ми мали красенів-чоловіків... Менша сестра своїм розумом он чого добилася, а ми лишилися ні з чим!

Та й цар жалкував, що негарно повівся з донькою. Хотів віддати їй півцарства, щоб хоч якось спокутувати свою провину, але донька відмовилась, сказавши:

– Ні, тату! Краще вже ми житимемо своїм розумом!

о й справді: треба свій розум мати, а не в людей позичати!