Читати книгу - "Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра"

   Весна цього року видалася ранньою. І, напевно, ніхто так не зрадів цьому факту в нашому королівстві, як я.  А все просто. Для мене це була чудова нагода вирватися з задушливої кухні на свої улюбленні клумби і нарешті займатися найкращою з усіх доручених мені справ - посадкою, поливом та і взагалі доглядом за квітами. Для мене це був свого роду райський острівець, де є тільки я квіти і тиша навколо нас. Тишу особливо цінуєш після того гаміру та шуму що завжди панує на королівській кухні.

    Ви запитаєте чому саме з цього моменту я почала свою розповідь? Ну, не знаю  навіть. Можливо через зустріч, що скоро відбудеться за схожих умов. А можливо мені хочеться постати перед вами вже  ось такою, по лікті в землі, без красивої зачіски та в простій сукні звичайної служниці.

      А взагалі то, моя історія почалася задовго до цього моменту. Та як би це не звучало, то була не моя історія і не моя казка. А якщо бути зовсім чесною, то я там була, м'яко кажучи,  не дуже хорошим персонажем. Ту казку знають всі і часто читають своїм діткам наніч. Особливо її люблять  слухати дівчатка і звісно засипати, уявляючи себе у ролі головної героїні, тендітної попелюшки,  що знайшла своє щастя з прекрасним принцом. Є різні інтерпретації історії про попелюшку, але кінець у них, як правило, однаковий. Щось типу і жили вони довго і щасливо а зла мачуха і бридка зведена сестра попелюшки до кінця своїх днів працювали у замку, прали білизну і пасли свиней. Чи ще щось в цьому роді. Загалом  в кого на що фантазії вистачить. 

       Так так, я і є та злюка сестра, що мітила на нинішнє місце попелюшки. Від моменту тих подій, коли я зі своєю матір'ю чинила непростимі речі і як результат, була покарана самим принцем, пройшло три роки. Не скажу що я багато чого зрозуміла та жалкую про вчинки, що тоді зробила, але я точно змінилася, стала дорослішою та більш розсудливою. А головне, я стала вільною. Що я маю на увазі розкажу пізніше. А зараз хочеться пояснити, чому мені прийшло в голову розповісти свою історію. А казка то чи ні вже вам судити.

   Просто про мене крім мене ніхто не розповість. Кому потрібна історія подальшого життя божевільної стерви, що так довго псувала існування бідолашної попелюшки. Покарана і грець із нею. 

      І якщо ви думаєте, що я почну себе виправдовувати, що я була не такою поганою і все то гидкі видумки, то ні. Адже я справді була такою. Божевільною стервою, що вішалася на принца та цькувала попелюшку. 

       Але правда, як монета, завжди має й іншу сторону.

     Моя правда інакша. І хоч мої вчинки виправдати не можливо, навіть вони мають пояснення.  Та найголовніше це те, що якраз моя історія не закінчується одним реченням у стилі і працювала вона все життя на попелюшку і світу білого не бачила.  Ось це мене бісить найбільше.  Тому що так не було, від слова зовсім.  

        Найтяжчим був лише перший рік.  Тоді я справді думала що  в пеклі краще ніж тут.  Нас з баронесою (моя мама нікому не дозволяла називати себе мамою тільки баронеса або пані Елоїза) відправили в пральню. Там шкіра з моїх рук злізла вже на третій день. І ніякі заживлюючі мазі не допомагали це виправити. Бо ввечері ми мазали і вранці знову йшли прати королівське спіднє. 

     Очі мої завжди залишалися червоними та  припухлими від сліз. Ні, це не були там сльози відчаю чи ще щось таке.  Просто банальна алергія на всю ту хімозу та віддушки, що використовували для прання королівського одягу. 

      Баронесі в цьому плані пощастило трохи більше, вона хоч алергії не мала.  Зате її скосило морально.  Я може декілька днів поридала вечорами та пожурилася на свою таку долю, а далі просто на те не вистачало сил.  Я взагалі наче виключила всі емоції. Просто їла, робила, спала і так по кругу. Пані Елоїза ж стонала і проклинала всіх і все при будь якій можливості.

 Злягла вона через два місяці нашого покарання. Просто перестала нормально їсти і майже не пила воду, і взагалі тільки прокльони всім сипала у своїй божевільній гарячці. Доглядати за нею, крім мене, було нікому, тому тепер я працювала лише по три години на день. Нам виділили садову комірку, не подалік від пральні.  Там я і доглядала за нею наступні девять місяців.  А потім її не стало. Баронеса не змогла пережити своєї головної поразки. 

      Попелюшка, а зараз вже вельмишановна принцесса Даніелла, навіть прийшла на похорон. І в мене трохи очі не вилізли на лоба, коли вона ще й вмудрилася розплакатися на плечі в свого принца Роберта. Після всього що вона їй зробила… 

      Надіюсь, що то було не щиро. Хоча, попелюшка і не щиро речі не сумісні. Чиста, наївна душа, що казати. Я от, як не старалась, а не змогла видавити ані сльозинки. Всередині був лиш холод і пустота.  Все, більш нічого…

       Після похорону принц з принцесою висловили мені свої співчуття. А Роберт щей до того (точно не без участі попелюшки) знизив мені  покарання. Тепер я була вільною робітницею замку. А це значило, що я можу вибрати трохи легшу роботу, та ще й отримувати за неї гроші. А головне, в мене є можливість покинути замок. Правда за однієї умови. Піти звідси я можу лише у статусі чиєїсь дружини.   

       Ось так, уже як два роки я працюю на кухні та допомагаю садівнику з клумбами, маю два вихідних і в принципі  навіть звикла до такого життя. Спочатку, після року каторги в пральні, воно взагалі здавалося мені раєм. Зараз я вже такого не скажу, але  так все таки краще ніж бути дружиною якогось свинопаса чи старого 75 річного барона-вдівця, що зжив зо світу четверту молоду жінку.