Читати книгу - "Серед спеки сніг (1), Хелена Власенко"

 В один із серпневих літніх вечорів небо над Львовом заволокло чорними моторошними хмарами, немов сонячне затемнення накрило землю. Люди на своїх двох чи в транспорті метушились вулицями, поспішаючи додому, щоб не втрапити під зливу чи шторм, який от-от повинен був розпочатися.

 Кожен львів'янин знає, що разів два чи три на рік такі примхи природи трапляються, але від того менш страшно не робилося. Спостерігати за стихією з вікна будинку чи квартири заняття лякаюче, а не те, щоб опинитися посеред вулиці, де тебе може наздогнати падаюче дерево чи потоп біля котрогось з ринків.

 Тож, вирватися із затишного захисного місця, яким слугував дім чи будь-яка інша будівля, міг тільки відчайдух з відсутнім інстинктом самозбереження або ж людина, в якої від цього виходу залежить подальша доля і життя. В іншому випадку опинитися на вулиці, де діявся буквально кінець світу, було максимально нерозумно, необдумано і безвідповідально.

 Такої думки притримувались і відвідувачі одного із маловідомих, але від того не менш атмосферних та з якісним сервісом барів у центрі міста. Цей шинок на сучасний манер знаходився в підвалі автентичної кам'яниці зі збереженими стінами з грубо викладеного каменю, де поміж аромат кальяну однаково проступав, пронизуючий холодом, ледь вловимий запах сирості, що притаманний приміщенням, куди не проникає допоміжне в цій ситуації сонячне проміння.

 Кожен відвідувач, перебуваючи в святому незнанні того, що діється нагорі - за межами ізольованого від світу білого товстими стінами кам'яниці - варто було надумати, що засидівся я і, мабуть, уже пора додому та пройти численними витими дерев'яними сходами, побачити той природній армагедон наче з фільму "Я-легенда", як бажання стати частиною цієї легенди зникало, так і не набравши достатнього розвитку.

 Після емоційного повернення в затишне лоно бару кількох невідаючих про події там нагорі, більше бажаючих повторити цей шлях в найближчу годину не знайшлося.

 Одними із таких першопрохідців були молоді парубки Денис, Роман і Захар. Хлопці вирішили, що засиділись і пора б уже навідатись в якийсь інший заклад, але варто було опинитись на порозі виходу, як плани різко змінилися. Вони миттю передумали і збагнули, що не так і хотілося вилазити - тут теж добре.

 - Та ну його! Я манав туди йти! - махнув рукою Захар, який першим опинився у дверях виходу і побачив чорне небо, яке, здавалося, впаде зараз на місто. - Я не стану тим нещасним, про якого завтра у "Високому Замку" напишуть: "Студента політехніки прибило літаючим автомобілем".

 Захар, нервово засміявшись, розвернувся і мало не налетів на Дениса, який якраз намагався протиснутись між другом і одвірком, щоб на власні очі зацінити масштаби "катастрофи", яка заставила його вар'ята друга розвернутися.

 - А студентом, прибитим яким предметом, ти хочеш бути? - між іншим подразнив Захара Денис, частину уваги відвівши на зачароване споглядання моторошної краси навислого чорними хмарами важкого неба, що інтуїтивно тиснуло невідомістю масштабів своєї "злості" на львів'ян.

 - В мої плани такий вид смерті не входить, - хмикнув Захар. - Я маю намір спокійно відійти в шістдесят в обіймах спокусливої двадцятирічної мулатки, - відповів він самовдоволено на півдорозі назад до бару.

 - Якщо тобі таки вдасться провернути таке і якась юна карамелька поведеться на старого, зморщеного, з пивним животом мужика - я поставлю тобі пам'ятник, - догнав їх Роман після свого побіжного ознайомлення з помстою природи і втрутився з коментарем стосовно останньої Захарової репліки.

 - Пам'ятник в будь-якому випадку доведеться ставити, - хмикнув Захар.

 - Такий, як я надумав, там не дозволять, - голосно зареготав Роман.

 Хлопці вернулися за свій попередній столик, весело перед тим попередивши нечисленних відвідувачів, що виходити не варто, хіба що в чиїхось планах на сьогодні зазначено самогубство - тоді саме час "подихати свіжим повітрям".

 - Може тобі фото свого "апарата" розміру king size кинути, щоб скульптор максимально точно зміг передати мої гігантські розміри в пам'ятнику, який ти зібрався замовляти? - непристойно зареготав Захар.

 До них якраз наближалась молоденька пишногруда офіціантка, щоб знову прийняти замовлення.

 - Може годі вже страждати фігнею і видавати бажане за дійсне? Бачив я ваші "апарати", - закотив очі Денис, якому ці вульгарні жарти не подобались і бракувало ще, щоб та приємна дівчина це почула.

 Хлопці, помітивши красномовний погляд друга і зрозумівши натяк, таки спинили потік гидких жартів, але Роман не втримав іронічної репліки:

 - Ну звісно, куди нам до тебе, - добродушно, але не без нотки зависті, піддразнив друга/двоюрідного брата.

 Гарненька, з трохи зніяковілим поглядом, офіціантка підійшла до них і спитала про замовлення. Хлопці озвучили свій вибір, що збігався зі зробленим попереднього разу, і вона, мило всміхнувшись чомусь тільки на ввічливу увагу Дениса, знітилась і пішла до бармена із замовленням.

 - Слухай, а мала, здається, запала на тебе, - висловив своє припущення Захар веселим тоном, але без піддразнювання.

 - Хіба? - збайдужіло зітхнув Денис. - Не помітив.

 - А ти останнім часом взагалі перестав що-небудь помічати, - невдоволено закотив очі Роман. - Може вже годі киснути?