Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

— Ілоно, ти сьогодні, як ніколи, загадкова, — посміхається Свєта, кинувши на мене швидкий погляд.

У шкільному коридорі занадто тісно. Настільки, що буквально відчуваю чортову задуху і духоту, від якої хочеться якнайшвидше втекти.

І ці відчуття ніяк не в'яжуться з тим, що за вікном страшні морози. Та й у самому приміщенні далеко не жарко, через те, що школа гарненько економить на опаленні, під благим наміром загартувати наше тіло, дух і розум.

Всього тиждень, як закінчилися зимові канікули, і доводиться знехотя заглиблюватися назад в сірі навчальні будні. Але сьогодні все кардинально змінилося.

Спасибі коханому братику, який видав секрет раніше часу.

Таємниця, завдяки якій сьогодні я буквально літаю цілий день.

— Скажу, але тільки тому, що не хочу підлатувати твою щелепу, як тільки ми увійдемо в кабінет, — заїдаю губу, перш ніж продовжити.

Насправді мене і саму трохи трусить. Саме тому відчуваю чортові напади задушення – нерви напружені до межі, а хвилювання накочує величезною хвилею.

— Вся в увазі, — тепер подруга дивиться серйозно, очікувально. — І в нетерпінні, між іншим.

Ох, тут готова битися об заклад. Хто з нас в справжнісінькому нетерпінні, так це не хто інший, як я сама.

— Не знаю, чому ти вирішила побрести на необов'язковий факультатив, — роблю багатозначну паузу. — Але у мене є величезна, неосяжна причина.

Свєта вже точно не з тих, хто кипить до нових знань і навчання всепоглинаючою любов'ю. Досі не розумію, чому після сьомого уроку вона таскається зі мною, а не біжить стрімголов на свободу.

— Жаба наша змусила, — важко зітхає і підтискає губи. — Або ходжу на факультативи, тим самим показуючи, який у нас клас показовий, або отримую свою заслужену двійку в кінці семестру з літератури. Як ти розумієш, сімка в купі з двійкою ніяк не пророкують мені хорошою річної оцінки.

— Ніби твоя присутність щось змінить, — морщу лоб в нерозумінні. — Всім давно зрозуміло, що в зразки досконалості наш клас не годиться.

— Та якби тільки я. Вона половині наших ультиматуми поставила. Звичайно тим, на кого, як на мене, було чим тиснути.

І дійсно, чим ближче ми підходимо до кабінету, тим більше знайомих облич помічаю.

Ось вже. Мені, звичайно, хотілося, щоб на факультатив пішла тільки я. Така нереальна можливість побути наодинці з...

— Так довго чекати, поки ти почнеш розповідати? — Свєтка перебиває мої думки своїм голоском, вимагаючим пояснень.

Де цьому вчать взагалі? В якійсь школі жіночих премудростей, запис в яку я вдало проґавила?

— Віктор, — м'яко пояснюю, знизивши голос до шепоту.

— Ти в ігри переграла, я не зрозумію? — подруга запитливо підіймає брови.

— Та ну тебе, — важко зітхаю і закочую очі. — Мій Віктор вестиме цей факультатив.

— Та ну тебе, — Свєта повторює за мною і нагороджує немиготливим поглядом. — Той самий Вітьок, про якого ти розповідаєш мені вже протягом п'яти років? Явище Господа народу, не інакше.

— Тихше ти, — смикаю її за руку. — По-перше, не кричи, ніби прийшла на футбольний матч. По-друге – Віктор! Ніяк інакше, Свєта. Він терпіти не може, коли його ім'я як-то схиляють.

— Цікава реакція, — вона дивиться зацікавлено, з усмішкою на губах. — Але поки Вітьок не чує, можу називати його, як моїй душі завгодно.

Фиркаю і закочую очі, поки ми продовжуємо рухатися в бік потрібного кабінету.

Сперечатися зі Свєткою марно. Занадто вона любить виводити людей на емоції, тому в цьому випадку як раз необхідно промовчати. Хоч і до скреготу зубів бісить її недоречне «Вітьок».

Моє серце вже рветься з грудей, варто нам наблизитися до відчиненої двері.

Марно.

Крім набридлих осіб улюблених і не дуже однокласників, нікого не помічаю. Очевидно, що Віктор ще не прийшов.

Свєтка вже тягнеться на звичні місця, в середині другого ряду, але не тут-то було.

— Стояти, — відкидаю її й без зайвих слів гальмую у найпершої парти, що розташована біля викладацького столу.

Сподіваюся, їй не потрібно пояснювати очевидні речі. Адже не дарма ми дружимо стільки років.

Свєта награно закочує очі, але відразу ж повертається і сідає поруч.

— І що Вітьок тут забув? — запитує, поки дістає зошит з сумки.

Як тільки у неї все туди вміщається?

Від роздратування стискаю ручку в руці, ледь не до тріска. Обличчям же ніяк не видаю обурення.

— Практика від університету якась. Мені Нік проговорився, — згадую вчорашню розмову з братом. — Але особливо не вдавався в подробиці.

— Цікаво, — простягає подруга.

На ділі ж їй не так вже й цікаво, що відбувається. Хіба що глянути на предмет мого зітхання. Знаю, що в думках і мріях Свєтка вже проводить вільний час, не обтяжена додатковими заняттями.

Віктор з'являється несподівано. Для мене це схоже на стрибок з хмарочоса. Дихання застигає десь в легенях, а погляд намертво прилипає до його обличчя.

Зараз, коли бачу його тут, серед своїх однокласників і однолітків, вперше замислююся, чому він так сильно чіпляє і закохує в себе.

Йому на три роки більше, ніж мені та практично всім присутнім у кабінеті. Але яка ж нездоланна прірва між ним і хлопаками, які сидять навколо. По-іншому їх назвати зараз язик не повернеться.

Нічого більше не помічаю, просто уважно слухаю, поки він пояснює те, чим ми будемо займатися ці пів року.

Свєтка намагається відволікти якоюсь нісенітницею, але успішно ігнорують її, і, втративши надію, вона повертає всю увагу на екран смартфона.

Сорок хвилин проходять занадто швидкоплинно. Здається, готова сидіти тут вічно, щоб була можливість слухати та більше вдаватися в думки та переконання Віктора.

Навіть сама себе переконую, що мені абсолютно ні краплі не прикро, що наші погляди жодного разу не зустрілися. Віктор ніяк не відреагував на мою присутність. Навіть не кивнув в знак вітання.

— Нашою кінцевою метою буде робота в парах, за яку ви отримаєте підсумкову оцінку. Для тих, хто збирається вибирати спеціальність, пов'язану з психологією, це буде безсумнівним плюсом і хорошим досвідом.