Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Уважно читаю текст, який дивиться на мене з екрана ноутбука. Доходжу до кінця абзацу. Вже бачу, що необхідно підправити, але перед тим, як це зробити, то тягнуся до чашки з кавою та розслабляю очі, які до цього перебували в напруженому стані. Не маю права нічого пропустити.

Беру білу філіжанку до рук. Притуляю її до губ, які одразу вловлюють теплу порцеляну, та відчуваю носом п'яний аромат кави з молоком та корицею. Роблю маленький ковточок, а погляд переводжу до вікна та пірнаю ним у краєвид, який показується з дев'ятого поверху.

Надворі бринить початок травня, і зараз барви природи максимально яскраві та соковиті, що заворожує та підіймає настрій. А також будить у грудях якесь незбагнене почуття. Утім я знаю, чому воно там розплющує повіки та починає копошитися.

Випускаю повітря з легень, ще раз вмокаю губи в напій, а там відриваю свої уже замріяні очатка від весняного неба. Треба працювати, а потім уже занурюватися у солодкий світ фантазій.

Відставляю чашку у сторону, закладаю за вухо своє пасмо, яке звільнилося з хвоста.

Знову читаю потрібний абзац та починаю його виправляти. Викидаю непотрібне та замінюю одні слова на інші, які в тому випадку будуть набагато доречнішими.

Переходжу до наступного речення, де натрапляю на "його карі очі ближчать пристрастю та бажанням, які кричать, що хочуть скинути з мене одяг та зробити своєю дівчинкою". А у Дениса також карі очі, які великі та бездонні. Коли їх вперше побачила, то думала, що знепритомнію від їхньої краси.

Закусую нижню губу. Забуваю про роботу та занурююся  в думки про сьогоднішній вечір, де я побачу хлопця. Він також збирається на день народження Каті. Це точно знаю.

І, мабуть, це мій доленосний шанс. Головне його не упустити, мов в’юнку рибку з гачечка. Треба міцно вчепитися у нього та почати діяти, якщо хочу почуватися мов дівчина роману, який нині редагую.

Але там герой очаровує дівчину, а не навпаки… Хочеться такого самого. Утім реальне життя не рожеве. Бажане не впаде на голову, якщо самому за це не взятися.

Тому варто зібрати у собі всю сміливість та сьогодні діяти наполегливо. Притому я відчуваю, що подобаюся йому… Чи може мені здається?
А якщо йому не подобаються мої очі? Тягну руку до шухляди. Відкриваю її, а там із косметички виймаю овальне люстерко. Дивлюся на свої відображення та думаю…

Боюся, що мої очікування не здійсняться. Де гарантія, що зможу зачарувати його своїми лазуровими очима, які за відтінком подібні до сьогоднішнього неба? Її немає…

Сум лізе моїм обличчям. Відкидаюся на спинку крісла та складаю вуста в пряму лінію, а кутики спрямовуються донизу. Розумію, що рано здаюся, але туга гадюкою серце обвиває.

Треба вірити у те, що все вийде, а не журитися та думати, що у мене немає шансів.

Якщо нічого доброго не буде, то завтра про це стану побиватися, а зараз я маю працювати, аби вчасно завершити роботу та зібратися на святкування.

Знову стрибаю з головою у роботу, але якось важко це виходить - неймовірно.

Читаю, але слова проходять скрізь голову та не залишають там жодного сліду. Намагаюся сконцентруватися, але цьому не дає дзвінок.

Смартфон гучно дзенькає на столі та вібрує. Беру його до рук та бачу: "Кароліна".

- Привіт, - відказую подрузі.

- Привітики, - радісно дріботить. - Ти як там? Готова до сьогоднішніх веселощів? Уже вибрала сукню в якій спокушатимеш Дениса?

Я шаріюся. Спокушати… Дуже гучне словечко.

- Марго, ти заснула? - продовжує. - Агов? Ти тут?

- Так, я тутоньки, - пускаю в хід слова. - Просто ти мене трішки засоромила отим спокушанням. Скоріше намагатимуся показати, що небайдуже до нього дихаю.

Хоча у моєму випадку головне не покритися рум'янцем та не забутися, як говорити.

Подруга тримає таємничу мовчанку, а після неї витинає:

- Хочеш я тобі щось приємне скажу?

- Хочу, -  мовлю без жодних роздумів.

- Ну тоді лапай вушками - Катя мені казала, що Денис питався у неї, а чи ти запрошена на свято, - солодять моє серце слова Кароліни. - Тому можна точно сказати, що він також має на тебе плани. Так би просто не питав…

- А коли ти це дізналася?

- Учора.

- І сказала тільки сьогодні! - обурююся. - Ну ти ж знаєш, як це для мене важливо! Я ж кожне слово про Дениса збираю! - ледь не верещу, а вона сміється, і коли перестає випромінювати свої емоції, то продовжує:

- А щоб не розслаблялася та не думала, що маєш всі шанси, щоб забрати його серденько собі. Ти маєш сьогодні виглядати, мов королева. Уже вибрала сукню?

- Ще ні, - зізнаюся. - Зараз відредагую  главу та буду збиратися.

- Ти не проти якщо я зайду до тебе через дві годинки та разом будемо наводити красу? - пропонує вона, і я відповідаю:

- Навіть буду рада твоїй присутності.

- Домовилися, тоді працюй, бджілко, а я піду в душ змивати фарбу з волосся.

- Давай, чекатиму, - прощаюся з нею та знову повертаюся до документа з текстом.

І цього разу мені простіше сконцентруватися, адже серце гріє, що є гарантія на успіх.

Понад годину сумлінно працюю, і коли доходжу до останнього абзацу глави, то мою увагу знову приковує до себе сторонній звук. Цього разу це не телефон, а хтось дзвонить у двері. Дзвінок цвірінькає та змушує відлипнути від робочого місця та податися до них.

Переконана на сто відсотків, що це Кароліна, адже вона любить приходити завжди раніше, аніж зазначає.

Але не вона стоїть на порозі, коли відчиняю, а дуже неочікуваний гість - мій батько.

Чому я так здивована батьку? Ну, мабуть, через те, що востаннє його бачила два роки тому на дуже сумній події - на похороні матері. А до цього, де його носило?

Ну якщо говорити коротко та без зайвого, то двадцять два роки тому моя мама провела одну ніч із коханим хлопцем.

Проте, на жаль, дане світле почуття було однобоким. Після любощів він сказав, що це була велика помилка та пішов широкими кроками. Утім так сталося, що без цікавих наслідків не обійшлося.