Читати книгу - "Медіум, Тарас Мельник"

Почалося все з викрадення двох дітей, які безслідно зникли з будинків, поки батьки спали у сусідніх кімнатах. Очолив пошуки полковник Бобров з кримінальної поліції, але безпосередньо керував оперативною групою капітан Сергій Кравс. Він ідеально пам’ятав той день, коли повірив у містичні події.

22 липня 2014 року Кравс востаннє бачив свого сина.

– Може, ти поцілуєш малого перед сном? – запитала Ірина.

– Я ледве ноги переставляю, – відмовився Сергій. – Сьогодні опитали десятки свідків у тому кварталі, з якого дитину викрали. Йди сама вкладай.

Не встиг він вимовити, як довелося пожалкувати.

– Але ти обіцяв мені, тату! Ти ж обіцяв…

У проході стояв хлопчик з іграшковим левом у руках і ледь не плакав, коли почув, що тато не захотів побачити його перед сном. Ярослав не раз чув про важливу роботу батька, але вже у такому віці встиг зненавидіти її.

Сергій обернувся, спробувавши виправдатися.

– Синку…

Однак Ярослав вирішив не чекати чергових пояснень. Він розвернувся і пішов у кімнату, засинати з левенятком, як завжди. Останнім тижнем тільки так і доводилося, оскільки окрім батька-поліціянта йому пощастило мати маму-археолога з мріями про розкопки кургану сарматської цариці.

– От ти й бовдур! – кинулася на чоловіка Ірина. – Він чекав тебе весь вечір, відмовляючись піти спати. Тепер знову доведеться щось збрехати.

Вона попрямувала слідом за сином, щоб спробувати розрадити після слів чоловіка. Їй не менше за Ярослава хотілося бачити його хоч раз на вечерю.
Сергій піднявся з дивана через чотири хвилини, коли щось всередині таки підказало піти вибачитися перед сином. Він кинув на стіл телефон, аби розмові ніхто не завадив, і рушив за дружиною темним коридором. Однак варто було пройти кілька кроків, як знову пролунала мелодія виклику.

«Тільки не зараз!» – не хотілося відповісти Сергію.

Він дійшов аж до дверей дитячої, а телефон так і не замовкав. Думки розбіглися у різні сторони. З одного боку міг хтось з роботи набрати, аби отримати вказівку, а з іншого – номер знали батьки зниклих хлопчиків. Вони могли знову телефонувати, щоб запитати про результат. Жодних результатів у групи не було, але не прийняти виклик у такій ситуації – надто жорстоко.

На екрані висвітився номер Олександри Луценко. Її сина викрали у місті першим. Вона не припиняла залучати до пошуків усіх знайомих та друзів.

– Кравс! – Сергій прийняв виклик. – Щось сталося? – запитав він.

На кілька десятків секунд зі слухавки лунали тільки схлипи, ніби хтось не міг вимовити й слова, а тоді вирвалося очікуване запитання:

– Ви? Це мама Олега Луценка. Вибачте мені, що так пізно телефоную. У вас своя родина – хочеться відпочити! – жінка раптом зірвалася та почала ще голосніше плакати. – Скажіть мені, що там з сином? Я, просто, не витримаю цього! – не зупинялася вона. – Після чоловіка... він же єдиний у мене залишився. Ну, що за нелюд міг залізти до будинку…

– Ми шукаємо! – вирішив перебити Сергій. – Весь відділок на ногах. Кожну годину мені доповідають про перебіг пошуків… Робимо все можливе.

– Я чула, що у сусідньому містечку також когось викрали. Це правда?

– Хлопчика, – зізнався Сергій. – Ровесник вашого сина. Ходив у школу.

– А я побоялася так швидко відпустити! – жінка заридала голосніше після почутого. – Він у мене так всього боїться. Не здатен сам навіть ліжко…

– Я обіцяю знайти вашого сина! – вирішив припинити розмову Сергій. – Ми не зупинимо пошуки на жодну хвилину, поки не будуть результати…

Він зрозумів, що остання фраза пролунала занадто жорстко, однак назад уже не залишалося часу забирати.

– Результати? – запитала жінка.

– Ми знайдемо його! – заявив Сергій і вимкнув виклик.

Він планував забігти у душ, але бажання зникло після дзвінка. Навіть іти у спальню до сина не хотілося, поки хтось інший цим часом трясеться від тривожних очікувань. Сергій мусив знову переглянути покази потерпілих та порівняти, аби виявити спільні деталі.
Щоб таким чином викрасти дитину, потрібно було знати в який будинок ідеш і кого там можна зустріти. Викрадач мусив деякий час спостерігати за дітьми, аби не допустити проколу. А характер злочинів свідчив, що працював хтось досвідчений. Зловмиснику вдалося не тільки безшумно проникнути до чужого дому, а й так само винести дитину за короткий час.

– Тут взагалі нічого не зрозуміло! – поглянув Сергій на покази матері, яка телефонувала. – Як йому вдалося? – не міг він повірити.

Окрім господарки в будинку знаходився дорослий вівчар і жодного разу не гавкнув. Навіть собака не почула, як викрадач прийшов за дитиною, то що можна було вимагати від жінки?

– Ти йдеш спати? – на мить у коридорі з’явилася дружина.

– Не можу! – відповів Сергій. – Телефонують матері – питають за дітей. Як мені заснути?

– Окей!

Ірина пішла у спальню, захопивши з собою пригодницький роман. Вона не сперечалася, добре знаючи затятий характер чоловіка та непоступливість у питаннях роботи. Відколи він став оперативником, сім’я почала тріщати.

За роботою минула північ. Сергію вдалося виокремити в обох справах одну цікаву деталь, але скажи таке у голос – відділок покличе екстрасенса. Такої маячні не могло статися одночасно у двох місцях, але різні жінки писали про одне й те ж саме:

"Коли я вийшла з його кімнати, він лежав і намагався заснути. Я пішла у ванну, але не затрималася там більше п’ятнадцяти хвилин. Щось сталося, однак що не можу пояснити – замиготіла лампочка у дитячій. Якесь дивне замикання, бо вона аж зеленим кілька разів блимнула…".

Сергій виділив уривок і одразу порівняв з подібним з іншого файлу:

"Чоловіка вдома не було. Я пішла з спальні у кухню, аби перевірити чи все нормально з пробками на лічильнику. На коридорі, чи в дитячих, за раз вимкнулися всі лампочки на світильниках. Аж якимось зеленим блимнуло…".

«Вночі краще лягати спати, а не шукати слідів! – вирішив перервати читання Сергій, помітивши в якому напрямку рухаються думки. – Ще трохи б посидів, то міг цілий містичний сюжет вигадати!»