Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 3: Смерть в архіві., Віталій"

Тиждень, що минув після останньої заплутаної справи, не приніс підполковнику Сергію Солов'ю ані спокою, ані можливості насолодитися відносною тишею Києва. Він уже звик до того, що рідкісні миті умиротворення тривають недовго, наче метелики-одноденки. І цей ранок, попри свою сірість і сирість, що опустилася на Поділ, мав стати черговим підтвердженням невблаганності долі детектива.

Дзвінок пролунав, коли Соловей саме допивав свою вранішню каву. Навіть не допивав – просто тримав горнятко в руці, дивлячись у вікно на подвір’я старої київської забудови. Лейтенант Петренко, як завжди, випередив його, вже чекаючи біля машини.

— Підполковнику, терміновий виклик. Бібліотека імені Дмитра Донцова, що на Спаській. Знайшли тіло, — коротко кинув Іван у слухавку, і Сергій зрозумів: ніяких спокійних вихідних.

Бібліотека імені Дмитра Донцова, розташована в самому серці старого Подолу, була однією з найдавніших і найповажніших в місті. Її величні стіни, покриті густим плющем, зберігали тисячі історій, написаних на пожовклих сторінках. Зазвичай тут панувала академічна тиша, перервана лише шелестом сторінок та приглушеним кашлем читачів. Але сьогодні ця тиша була моторошно перервана.

Щойно вони переступили поріг, Сергій відчув це. Запах. Не лише звичний, теплий і обволікаючий аромат старовинних книг, що пахли пилом, часом і якимись невідомими таємницями. Під цим звичним шаром ховався інший, різкий, холодний запах – запах смерті. Він проникав крізь пори шкіри, осідав у легенях, змішуючись із приторним відтінком крові та якихось хімікатів.

Їх зустріла молода жінка, бібліотекарка, що тремтіла дрібним тремтінням. Її обличчя було бліде, а очі – розширені від жаху. Це була Марина Олександрівна, та, хто знайшла тіло.

— Там… там… він… — ледве вимовила вона, показуючи рукою на прохід до відділу рідкісних документів.

Соловей кивнув Петренку, і вони обережно рушили вперед, оминаючи збіглу допитливу публіку та вже прибулих патрульних. Відділ рідкісних документів розташовувався у найстарішій частині будівлі, де панував напівтемрява, а сонячне світло ледь пробивалося крізь високі вікна, затулені віковим пилом. Повітря тут було густим, насиченим запахом старих пергаментів та специфічним ароматом, що виникає лише в місцях, де роками зберігаються архівні таємниці.

Сцена, що відкрилася перед ними, була жахливою і водночас методичною. Владислав Миколайович Коваленко, відомий архіваріус бібліотеки, лежав на підлозі серед розкиданих фоліантів та папок. Його тіло було розпластаним, руки розкинуті, ніби він намагався схопити щось у останній момент. Голова була повернута під неприродним кутом, а на потилиці виднілася темна пляма, що швидко розтікалася по пожовклій дерев'яній підлозі. Поруч, збоку від голови, лежали розбиті окуляри з тонкою металевою оправою – їхні скельця розсипалися дрібними крихтами, наче іній.

Кров уже встигла застигнути, утворюючи моторошний візерунок, що вказував на час смерті — кілька годин тому. Судячи з усього, це сталося ще до прибуття ранкових співробітників.

Соловей опустився на коліна, обережно, щоб не порушити жодного доказу, розглядаючи місце злочину. Його погляд, пронизливий і уважний, ковзав по кожній деталі. Широкі плечі ледь помітно напружилися, а гострі вилиці видавали внутрішню концентрацію.

— Іване, викликай криміналістів, судмедексперта. І повне оточення. Нікого не пускати, — голос підполковника був рівним, без зайвих емоцій, але в ньому відчувалася незламна воля. — Фотографуй усе, кожен міліметр. Особливу увагу зверни на те, що поруч із тілом.

Петренко миттєво взявся за справу, дістаючи фотоапарат і ретельно фіксуючи кожну деталь. Він знав, що Соловей бачить те, чого не помічають інші.

Соловей звернув увагу на хаотично розкидані документи. Це були не просто папери, що випадково впали. Вони були розкидані так, ніби їх шукали, можливо, в поспіху, або ж у процесі боротьби. Деякі старі рукописи були зім'яті, інші – витягнуті з папок і кинуті на підлогу. На одній з полиць, що стояла прямо над тілом архіваріуса, було помітно прогалину – наче звідти щойно витягли якусь особливо цінну книгу чи теку.

— Цікаво, — пробурмотів Соловей собі під ніс, піднімаючи погляд на порожнє місце. — Він шукав щось. Або хтось шукав у нього.

Його очі помітили ще одну деталь. На дерев'яній підлозі, трохи далі від тіла, виднілися ледь помітні сліди. Це були не просто відбитки взуття, а щось на кшталт подряпин, можливо, від меблів, що були пересунуті. Але щось у цих слідах було незвичайне, якесь нетипове зміщення, що виходило за рамки звичайної бібліотечної рутини.

— Подивися на ці сліди, Іване, — Соловей вказав на підлогу. — Щось тут не так. Наче щось відтягували чи штовхали. І не один раз.

Петренко підійшов ближчому, примружившись. Дійсно, здавалося, ніби якась важка шафа або стелаж були зсунуті з місця, а потім повернуті назад. Але навіщо?

— Владислав Миколайович Коваленко, — пролунав голос судмедексперта, який щойно прибув на місце і почав огляд тіла. — Смерть від травми голови. Нанесена важким тупим предметом. Можливо, вбитий був кимось, кого він знав, або ж заскочив злочинця зненацька.

Соловей опустив погляд на розбиті окуляри. Владислав Миколайович, судячи з його репутації, був людиною педантичною, обережною. Він не залишив би після себе такого безладу, якщо б це не була боротьба.

— Дивно, — промовив Сергій. — Зазвичай у таких місцях не крадуть. Що тут могло бути настільки цінним, щоб за це вбивати? І чому саме архіваріуса?