Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Знову думка прозаїка віверицею розтікається по дереву історії, і не нам заманити цю віверицю в ручну клітку.

Осип Мандельштам, «Кінець роману»

1

Ґабчик — так звати героя мого твору — існував насправді. Чи чув він, чи дослухався, лежачи на невеличкому металевому ліжку сам у темній кімнаті, як зовні, за зачиненими віконницями, знайомо скрегочуть празькі трамваї? Хотілося б у це вірити. Я добре знаю Прагу, знаю, який це міг бути номер трамвая (хоча номер міг і змінитися), знаю його маршрут і можу уявити собі те місце, де Ґабчик лежить за зачиненими віконницями, чекає, думає і слухає. Ми в Празі, на розі вулиць Вишеградської та Троїчки. Вісімнадцятий (або двадцять другий) трамвай зупинився біля Ботанічного саду. Дія відбувається головним чином 1942 року. Мілан Кундера в «Книзі сміху та забуття» розповідає, що трохи соромиться, коли доводиться вигадувати імена своїм героям. Хоча сорому цього анітрохи не помітно в його романах, сторінки яких рясніють Томашами, Тамінами та іншими Терезами. Цілком очевидно і без зайвих розумувань: що може бути банальніше, ніж, наївно переймаючись правдоподібністю або, у найкращому разі, просто для зручності, спробувати самовільно наділити вигаданого персонажа вигаданим ім’ям? Як на мене, Кундера мав би піти далі: що може бути банальніше, власне кажучи, за вигаданого персонажа?

Що ж до Ґабчика, він існував насправді і справді відгукувався (хоча й не завжди) саме на це ім’я. Хай яка неймовірна, історія його цілком правдива. Він і його товариші здійснили, на мій погляд, один із найвизначніших актів опору в історії людства і, безсумнівно, найвеличніший акт опору під час Другої світової війни. Уже давно я прагнув віддати Ґабчикові належну шану, давно уявляв собі, як він лежить у цій своїй маленькій кімнатці із зачиненими віконницями, але з відчиненим вікном і слухає, як скрегоче трамвай, що зупинився біля Ботанічного саду (у якому напрямку їде трамвай — хтозна). Але коли я переношу цю картину на папір (що я тепер потайки і роблю), у мене зникає впевненість, що Ґабчик дістане всю належну шану. Я применшую його до рівня банального героя твору, а дії його перетворюю на літературу: ганебна алхімія, але що ж із цим поробиш? Я не хочу до кінця своїх днів жити із цим образом, навіть не спробувавши принаймні відтворити його. Я лиш сподіваюся, що під товстим відсвічуваним шаром ідеалізування, який я накладу на цю дивовижну історію, збережеться дзеркало без амальгами, і крізь нього прозирне історична правда.

2

Я точно не пам’ятаю, коли батько вперше заговорив зі мною про цю історію, але пригадую, як у моїй скромній кімнаті в муніципальному будинку він промовляв слова «партизани», «чехословацький», можливо, «замах», цілком напевно, «ліквідувати», а потім ще назвав дату: 1942 рік. Я тоді читав «Історію ґестапо» Жака Деларю, яку побачив колись серед батькових книжок, а батько, помітивши її в моїх руках, принагідно дещо розповів із цієї теми: він згадав райхсфюрера СС Гіммлера та його праву руку Гайдріха, протектора Богемії та Моравії. Батько розказав мені про надіслану Лондоном чехословацьку диверсійну групу та про сам замах. Він не знав подробиць (у всякому разі мені й на думку не спало розпитувати батька про них тоді, коли ця історична подія ще не забирала в моїй голові того місця, яке має там тепер), але я відчув те легеньке збудження, яке охоплює батька щоразу, коли він розповідає (уже не вперше — чи то в нього професійна деформація, чи то лише природна схильність, але батько полюбляє повторюватися) про щось, що з тої чи іншої причини вразило його. Мені здається, що батько так і не усвідомив тої важливості, яку він надав цій історії, адже коли я нещодавно повідомив йому про намір написати книжку на цю тему, то не помітив, щоб новина викликала в нього якісь особливі емоції, окрім хіба що ввічливого зацікавлення. Але я знав, що ця історія причарувала і його, хоч і не справила такого сильного враження, як на мене. Я беруся за цю працю зокрема і для того, щоб віддячити йому: моя книжка постане з кількох слів, кинутих мимохідь підліткові його батьком, який тоді ще не був викладачем історії, але вмів кількома недоладними фразами розповісти про неї.

Про Історію.

3

Завдяки тенісу я ще хлопчиком розрізняв чехів і словаків, задовго до того, як одна країна розділилася на дві. Наприклад, я знав, що Іван Лендл — чех, а Мілослав Мечирж — словак. І що словак Мечирж був тенісист вигадливіший, талановитіший і симпатичніший за чеха Лендла, працьовитого, спокійного й не дуже приємного (та попри це він був номер один світового рейтингу протягом двохсот сімдесяти тижнів, цей рекорд побив тільки Піт Сампрас із його двомастами вісімдесятьма шістьма тижнями). Від батька я довідався, що під час війни словаки співпрацювали з німцями, тоді як чехи чинили опір. Для мене, чия здатність сприймати дивовижну складність світу була на той час вельми обмеженою, це означало, що всі чехи були учасники руху Опору, а всі словаки — колабораціоністи, наче це було їхньої натурою. Я ані на мить не замислювався про історію Франції, яка змушувала переглянути таки спрощене уявлення: хіба ж ми, французи, не були одночасно і колабораціоністами, і учасниками Опору? Сказати по правді, лише дізнавшись, що Тіто — хорват (а отже, не всі хорвати співпрацювали з німцями і, можливо, не всі серби були в русі Опору), я став чіткіше бачити ситуацію в Чехословаччині під час війни: з одного боку були Богемія і Моравія