Читати книгу - "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош"
- Жанр: Дитячі книги 🧒📖🌈
- Автор: Олександр Дюлович Гаврош
У великому місті на Івана Силу – парубійка з гірського села – чекають багато карколомних пригод, випробувань і небезпек, а ще – зустрічі з вірними друзями та справжнє кохання.
Незвичайна сила, працьовитість і добре серце ведуть його від перемоги до перемоги: від вантажника на вокзалі – до чемпіона республіки, від циркового силача – до найдужчої людини світу.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Олександр Гаврош
НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ ІВАНА СИЛИ,
НАЙДУЖЧОЇ ЛЮДИНИ СВІТУ
Пісенька веселого цирку
Дорослі і малята!
Хлоп’ята і дівчата!
Чекає цирк на вас –
Мерщій біжіть до кас!
Життя – це цирк на дроті,
А цирк – життя в польоті.
Хто істину цю знає,
Той нас не оминає!
Вельможі і прочани!
Селяни і міщани!
Усіх ми радо приймемо,
І на арену вийдемо!
Життя – це цирк на дроті,
А цирк – життя в польоті.
Хто істину цю знає,
Той весело співає!
Нервовим і плаксивим,
Нещасним і злостивим
Даємо лік для всіх:
Здоровий щирий сміх!
Життя – це цирк на дроті,
А цирк – життя в польоті.
Давайте лікуватися
Сміятися! Сміятися!
Передмова, яку обов’язково слід прочитати
Маленькі друзі! Я знаю, що ви не любите читати передмови. А дехто з вас взагалі вважає, що книжку слід розпочинати з кінця. Але ця передмова особлива, бо, не прочитавши її, ви не дізнаєтеся ГОЛОВНОГО.
Україна славиться своїми силачами. Але не тільки Василь Вірастюк чи брати Клички належать до найдужчих людей світу. Були в нас такі й раніше. До незаслужено забутих належить і знаменитий силач Іван Сила. Саме так називали в народі Івана Фірцака, який понад сто років тому народився на Закарпатті, став чемпіоном Чехословаччини та Європи з кількох видів спорту, об’їздив півсвіту, здобувши величезну кількість перемог. За свою неймовірну силу його нарекли ім’ям уславленого античного борця Кротона.
Першим розповів про життя українського богатиря Антон Копинець у книжці «Кротон». Він товаришував зі славетним атлетом і особисто від нього записував його історію. Після нього про Івана Силу писали й інші письменники.
І хоча «Неймовірні пригоди Івана Сили» здадуться вам справді неймовірними, основа їхня правдива, адже почерпнута із фактичного матеріалу, записаного Антоном Копинцем. Ясна річ, що ми мусили додати щось від себе, а щось і змінити, інакше вам би було не так цікаво.
А де в цій книжці правда, а де вигадка – спробуйте з’ясувати самі.
ПЕРША ЧАСТИНА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
У ЯКОМУ ХТОСЬ ПРИЇЖДЖАЄ, А ХТОСЬ УТІКАЄ
Потяг ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами стали галасливо запруджувати перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди-сюди, як у велетенському мурашнику.
– Ого, скільки народу! – присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами, у зеленій крисані, з яким їхали від самого початку, чекав його на виході.
– То що, земляче, будеш чинити? – він справно скрутив саморобну цигарку.
– Та хіба я знаю, вуйку? – пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. – Піду кудись на роботу найматися.
– І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, – дядько окутався густим димом.
– А чого він першим ліз! – здвигнув плечима Сила. – Та я його не сильно того… Так, струснув легко.
– Еге, струснув! – вуйко Микульця засміявся, показавши рідкі зуби. – Ледве привели до тями. Та ж він тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба! – постукав він себе кривим пальцем по чолі.
– Що тепер поробиш, – зітхнув на повні груди легінь. – Тато казали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.
– Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, – глузував вуйко, перепаковуючи клунки.
«Поліція!», – раптом пролунав крик, і залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися. «Ходімо», – кивнув старий, і земляки, із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями, стали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них мешканців гір. Або верховинців, як тут звикли казати.
Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.
Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. «Злодій! Тримай злодія!» – кричали задні.
Переслідуваний гнав щодуху, час від часу озираючись, але, на своє нещастя, зашпортався і розтягнувся у пилюці. Велика булка з його пазухи покотилася у траву.
– На тобі! На! – посипалися удари на голову нещасного.
– Красти! У мене красти! – найбільше репетував молодик у білому фартуху.
– М-м-м! – тільки стогнав у відповідь, звиваючись, хлопець.
– Та він же німий! – крикнув Іван і почав відтягувати крамарів від лежачого. Ті, зауваживши не так каліцтво злодія, як радше ширину плечей незнайомого селюка, втратили запал до розправи.
– Ходімо, Штефане! – взяв старший із них за рукав найбільш розлюченого. – Думаю, йому вистачить. Це буде добра наука для злодіїв, – з підозрою глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.
– От лайдак! – замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. – Ще раз побачу на вокзалі – розчавлю, як таргана! Тьху! – плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям. – Хлопці, з мене пиво! – пробулькотів вдалині його голос.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
У ЯКОМУ НІМИЙ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ
– Вуйку, а що то таке – тарган? – повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, товсто намащену смальцем.
– Бога ради, Іване, дай хоч поїсти по-людськи! – невдоволено прошамотів набитим ротом старий.
– То щось паскудне? – не вгавав парубійко.
Вуйко тільки мовчки відмахнувся.
– Хлопці, а ви звідки будете? – раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.
– От тобі маєш, песся лабо! – вдарив рукою по коліні вуйко Микульця. – То ти говориш, паскуднику?
– А що я мав робити? – шморгнув носом малий. – Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз’їлися на білому хлібі! – глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.
– Усе одно красти – гріх! – погрозив перстом вуйко Микульця.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу, Олександр Дюлович Гаврош», після закриття браузера.