Читати книгу - "Дванадцять братів, карельська казка"

На околиці села Шокша стояли дванадцять дерев’яних розмальованих будинків: шість праворуч і шість ліворуч. Мешкали в них брати зі своїми сім’ями.

Зібрались якось вони їхати до міста Сортавала по покупки: хто по сіль, хто по мило, хто по чоботи, хто по тканину дружині на сукню…

Запрягли брати кожен свою кобилу, посідали на вози й вирушили. Довго їхали, аж застала їх дорогою темна ніч. Вирішили хлопці попроситися на ночівлю до чоловіка, який мав велику садибу край дороги. Пустив їх господар до свого двору за невелику плату. Розпрягають брати коней, а один парубок каже:

– Повернімо вози передом у бік Сортавали, щоб завтра знати куди їхати.

– Добре вигадав! – мовив інший брат, – тоді точно з дороги не зіб’ємося.

Так і зробили. Та після вечері позаходили всі до будинку.

Чув ту розмову господар і думає: невже хлопці дійсно дорогу визначають за напрямком возів? І вирішив пожартувати. Узяв та поперевертав їх навпаки, не зі зла, а з цікавості.

Прокинувшись уранці, брати запрягають коней і нахвалюють себе:

– Молодці ми, що вози вчора повернули.

– Одна голова добре, а з дванадцятьма краще до Сортавали їхати! – проказав найменший.

Рушили веселі брати в дорогу, а господар подивився їм у слід і тільки плечима знизав.

Женуть парубки коней, поспішають до Сортавали.

– Погляньте, хлопці, на той рів, над яким берези ростуть. Схоже місце ми вчора бачили, – каже той, що першим їхав.

– Багато на землі подібного! – сміючись, говорить другий.

– Нічого дивного! У нашому краї ровів чималенько, а берізок іще більше, й усі схожі, – мовив третій.

Їдуть брати далі, раптом четвертий каже:

– Це село схоже на те, що ми вчора проїжджали!

– Але воно було ліворуч, а це праворуч, – зауважив п’ятий.

– Досить розмов! Швидше рухаймося вперед, бо знову ніч дорогою застане! – говорить сьомий брат.

Далі подорожували мовчки, лише коней поганяли. Коли в’їхали в наступне селище, восьмий брат каже:

– Не знав би напевно, що в Сортавалу їдемо, подумав би, що це наше село.

– І церква зі срібними банями дуже на Шокшівську схожа! – вигукнув дев’ятий.

– Погляньте: дванадцять будинків стоять, точнісінько, як наші, – мовив десятий брат.

Раптом вибіг рудий собачка, хвостиком махає, до одинадцятого брата лащиться.

– Не знаю чиє село, але песик мій, – здивовано проказав хлопець.

– Якщо собака тебе впізнав, то ми вдома! – вирішив дванадцятий брат і повернув до свого двору.

– Краще в рідному селі сидіти, ніж ось так подорожувати, – сказав п’ятий брат.

Так і не поїхали парубки до Сортавали.

Минув час, зібралися всі дванадцятеро братів до іншого кінця села сіно косити. Цілий день працювали, стомилися, а трави соковитої ще багато на стеблі лишилося. Вирішили парубки додому не повертатися, в полі переночувати.

– Як же ми лягатимемо? – запитує один.

– Рядком: від меншого до старшого, – відповів інший.

Умостилися всі хлопці на траві, а дванадцятий брат каже:

– Я останній лежу, змерзну вночі!

– Мені скраю теж холодно! – мовив найстарший.

– То укладайтеся між нами, посередині тепліше, – запропонував сьомий брат.

Так і зробили. Тоді другий та одинадцятий зарепетували:

– А зараз ми скраю!

Так вони мінялися місцями, доки перший і дванадцятий знову опинилися крайніми.

– Чому так виходить, що постійно комусь мерзнути доводиться? – дивувалися брати.

Тим часом проїжджав повз них сусід. Побачивши метушню, чоловік зупинився й питає:

– Що у вас, хлопці, трапилося?

– Як не лягаємо, а двоє все одно скраю опиняються. Допоможи нам, сусіде! – просять парубки.

Подумав чоловік, узяв велику палицю, встромив її в землю й каже:

– Лягайте по колу ногами до кілка, й не буде у вас крайніх.

Так хлопці і зробили, подякувавши сусіду. Чоловік собі рушив додому, а брати позасинали. Зручно всім, ніхто не мерзне.

Зранку їде сусід на свій сінокіс, чує: знову сварка між братами.

– Моя нога! – кричить п’ятий.

– Ні, моя! У тебе ступня менша! – заперечує четвертий.

– Віддайте ногу! Найменший розмір у мене! – репетує наймолодший.

– Чому не миритеся? – запитує, наблизившись, чоловік.

– Уночі ноги переплуталися, не розуміємо де чиї – підвестися не можемо, а вже косити час, – пояснюють брати.

Усміхнувся чоловік, а потім підійшов до них, кого полоскоче за п’яту, той і підскакує швиденько. Так повставали хлопці всі до єдиного.

– Розумний ти чоловік, – звернулися парубки до сусіда. – Дякуємо за допомогу!

Взялися брати до роботи, але ночувати на сінокосі більше не залишалися, бо сусід не завжди тією дорогою їздить, а хлопці самі собі ради не дадуть.