Читати книгу - "Як Янош попа розгнівив, угорська казка"

Жили в одному селі три бідні брати. Були вони такі бідні, що навіть хліб їли тільки на свято. Від голоду так охляли, що не могли піти з села, щоб десь напитати собі роботу.

А в їхньому селі лише піп наймав на роботу. Цей піп домовлявся з наймитами так: хто з них перший розсердиться,– піп чи наймит,– тому зі спини виріжуть шкуру на постоли. Піп загадував наймитам так тяжко робити й так жорстоко з ними поводився, що вони не витримували й сердились. Тоді він вирізав їм із спини шкуру на постоли й відпускав на волю. Стільки вже шкур зібралося в нього в коморі, що на сто років вистачило б постолів!

Знали про це два старші брати. Але що їм було робити? Найнялись вони до попа на роботу. Робили від самісінького світанку й аж до пізнього вечора. А коли сердились, то стримували свій гнів.

Отак робили в попа вони п’ять років. Аж ось піп дав їм таку важку роботу, що вони забули про все й розгнівались.; А попові тільки того й треба! Хоч брати й пожалкували вже, що розгнівались, і почали благати попа, щоб не чіпав їх,– він не змилувався. Взяв ніж і обом вирізав зі спини шкуру, а тоді відпустив додому, не заплативши й копійки.

Брати, плачучи, пішли додому.

Вдома наймолодший брат, Янош, спитав їх, чому вони так стогнуть? Що сталося? Та коли почув, що з ними зробив піп, заприсягся помститись за братів.

– Ось я піду до нього в наймити! – сказав Янош сердито.

– Не йди до нього, наш любий братику, не йди, бо він і тобі виріже на спині шкуру,– вмовляли брати.

– Нічого не бійтеся, якщо треба буде, я проковтну свій гнів,– відповів наймолодший брат і пішов до попа.

Вже смеркло, коли Янош підійшов до попівської садиби.

Піп вислухав його й каже:

– Гаразд, Яноше. Але щоб ти знав: хто з нас перший розгнівається, тому із спини зріжуть шкуру на постоли. А кінець твоїй службі буде, як ти почуєш, що закує зозуля.

– Добре, хай буде так, відповів Янош спокійно.– Мені саме потрібна шкура на постоли.

Піп аж здивувався, бо досі ніхто ще не відповідав йому так сміливо. Але він помітив і те, що Янош дуже сердитий.

«Якщо він такий на вдачу, то неважко буде його розгнівити»,– подумав піп.

А Янош каже:

– Але угода дійсна тільки тоді, коли вона написана на папері й підписана. Складімо два однакових документи: один – вашому преподобію, другий – мені, щоб потім не було часом якоїсь незгоди.

– Правда твоя, Яноше,– каже піп.

Приніс чорнило, папір і перо й написав дві однакові угоди. Одну віддав Яношу, другу залишив собі.

Янош склав папірець і заховав глибоко в кишені. Потім спокійно ліг спати.

Удосвіта піп розбудив Яноша й наказав погнати овець на пасовище.

Янош погнав їх і почав грати на своїй чарівній сопілці.

А сопілка ця була така, що хто її чув, починав танцювати і танцював без упину.

Янош цілісінький день грав на сопілці, а вівці танцювали й стрибали. Ввечері, коли Янош пригнав отару додому, вівці були такі голодні, що й на ногах не могли стояти.

– Чому це вівці такі голодні? – питається піп.

Ще б пак! Адже цілий день тільки те й робили, що танцювали,– відповів Янош.

Піп дуже здивувався, бо хто таке чув, щоб вівці танцювали?

– Кинь їм якогось корму, нехай я побачу, чи вони не хворі.

Янош кинув вівцям сіна, а вони так допалися до нього, що трохи не

вдавилися. Ллє піп зрадів, бо, значить, вівці були здорові.

Наступного дня Янош знову грав вівцям на сопілці. За цілий день не з’їли вони й стеблинки. Надвечір так охляли, що ледве рухались.

Піп не сказав Яношу ні слова. Почав він радитися з попадею:

– Завтра піду слідом за Яношем на пасовище і сам подивлюсь, що він там робить з моїми вівцями.

Як сказав, так і зробив. Вийшов на пасовище і зараз же побачив своїх овець. Вони танцювали, мов скажені. Яноша піп не бачив, бо той заховався під кущем шипшини. Піп тихенько підкрався до Яноша, щоб подивитись, чим це в н чарує його овець. Але Янош таки помітив, що піп стоїть за кущем. Досі він грав тільки для овець, а тепер заграв і для попа.

На пасовищі танцювали вівці, а під кущем піп. Він стрибав, вигинався, задирав ноги, колючки шипшини геть пошматували йому рясу, яка стала схожа на ганчірку й звисала лахміттям. Нарешті піп залишився, в чому мати на світ народила. Почав він благати Яноша, щоб той перестав грати на своїй бісівській сопілці. Але Янош заграв іще веселіше. Коли вже колючки шипшини повисмикували попові половину бороди й вусів, Янош поклав сопілку біля себе на траві.

– Шибенику ти жорстокий, мерзотнику! – зарепетував піп. – Ти що ж це, хочеш усіх моїх овець знищити, а мене на той світ запроторити? Ось я тобі покажу, де раки зимують, негіднику ти, бісе з сопілкою!

Але Янош не злякався анітрохи. Одною рукою він схопив попа за плече і легенько струсонув.

– Може, ви сердитесь, ваше преподобіє? – спитав він погрозливо.

Замовк піп, бо раптом згадав про угоду, яку вони підписали. Аж зубами заскреготів, але вдав, що всміхається:

– Ой, чом би я сердився, любий мій сину? Хіба ж можу на тебе сердитись? Я вже давно так не танцював.

І почимчикував додому попід городами, щоб люди часом не побачили його голим.

Ой лишенько! Угледіла його попадя та й почала хреститися, лаятись і плюватись – мовляв, чи не сором йому отак ходити по вулиці?!

– Та годі вже,– заспокоював її піп,– краще пожалій мене. Ось бачиш, що зробив зі мною Янош.

– Сам ти в цьому винен,– дорікала йому дружина.

– Правда твоя! І навіщо мені було наймати його на роботу? Адже він переведе всіх моїх овець, та ще й мене зжене з світу.

– Не бреши, а краще признайся, що був у корчмі і оце набрався, як свиня! – лаялася попадя.

Даремно піп божився, що це Янош із своєю чарівного сопілкою примусив танцювати всіх овець та його самого. Попадя не вірила.

Розгнівався тоді піп і каже:

– Повіриш увечері, коли Янош додому повернеться! Ти теж танцюватимеш, як скажена вівця.

– Хотіла б я таке бачити, щоб мені довелося танцювати проти своєї волі.

– Побачиш!

Настав вечір. Коли піп почув, що Янош повертається додому, послав попадю на горище по сало. А сам прив’язав собі до ніг дві великі каменюки, щоб не давали танцювати, і сів на стілець.

– Ну,– каже він до Яноша, коли той зайшов до хати,– пограй ще трохи на своїй сопілці, як оце ти грав на пасовищі.

– Дайте мені спокій, ваше преподобіє,– відповів Янош.– Я вже сьогодні награвся.

– Та пограй іще трохи! Он господиня не вірить, що під твою чарівну сопілку танцюють усі.

Янош розсердився і почав кричати – мовляв, награвся за цілий день і не буде більш...

А піп його й питає:

– Може, ти сердишся, Яноше?

Що міг робити Янош? Сказав, що не сердиться. Витяг із торби сопілку й почав грати. Піп обома руками вхопився за стілець, щоб не танцювати. Але все було марно. Почав він танцювати й стрибати, як м’ячик, разом із стільцем та каменюками. І попадя на горищі почала танцювати, та так, аж дошки одна по одній зривалися із стелі. Танцювала вона, доки дотанцювала до відчиненої ляди. Впала згори й покалічилася.

Піп, побачивши це, аж заплакав.

– Що ти наробив, розбійнику, покалічив мені дружину!

– Я ж вам казав,– відповів Янош,– що не гратиму на сопілці. Ви ж самі звеліли, ваше преподобіє!

Як же розсердився піп! Та й як було не сердитися... Але знову згадав про підписану угоду.

– Я не серджусь, Яноше.

Відвіз піп попадю до лікарні.

Повернувся додому й почав радитися з тещею та сином.

– Знищить нас Янош,– сумно каже піп.

– Мабуть,– погодилася з ним теща.

– Треба дати йому таку роботу, якої він не подужає,– каже піп.– Тоді він втече, і нам буде добре. А якщо залишиться – буде нам лихо.

Думав піп цілісінький день і цілісіньку ніч, яку б його роботу дати Янощу, щоб той не міг її подужати. Та вночі й надумав.

За садибою був великий став. Піп покликав Яноша до ставу й сказав йому:

– Знаєш, що я надумав?

– Скажете – знатиму.

– Ось через цей став треба перекинути міст. Та не звичайний, а такий, щоб під одною ногою було м’яко, під другою – твердо. 1 щоб цей міст на ранок був готовий.

Піп думав, що людина такого мосту не може зробити. Зрадів дуже

і пішов до тещі похвалятись:

– От я сьогодні дав Я ношу таку роботу! Він зроду її не виконає. Побачите, ранком утече, й місце його прохолоне.

І піп солодко заснув.

А Янош пішов до ставу й довго роздивлявся з усіх боків. Аж упрів, думаючи, що його робити? Адже піп нічого на той міст не дав йому, Що ж узяти? Думав, думав та й надумав. Він згадав, що піп має сотні кіз.

Пішов Янош до хліва, зарізав усі триста кіз і повиносив їх на берег. Потім накидав на дно ставу каміння та землі, а зверху поклав кіз. Одну спиною догори, другу – спиною вниз. Незабаром міст був готовий. Треба було тільки притрусити, щоб піп не бачив, на що ступає.

Швиденько впоравшись з роботою, Янош ліг собі спати й солодко хропів аж до самого ранку.

Піп прокинувся дуже рано. Пішов, заглянув у стайню й побачив, що Яноша немає. Дуже він зрадів. Значить, Янош таки втік. Проте пішов на став. Як же він здивувався, коли побачив, що й міст зроблений, і Янош тут – наче вродився.

– Гаразд, Яноше! – буркнув піп.– А тепер побачимо, чи такий ти зробив міст, як я наказував.

Пішов піп по мосту. Зробив крок – м’яко, переставив другу ногу – твердо. Перейшов мостом через став, повернувся, знову перейшов, не міг надивуватись. Адже міст такий, якого він наказав побудувати. Що ж його робити? Хіба тільки подякувати Яношу, що зробив усе так добре...

Повертаючись додому, піп заглянув у хлів, а там жодної кози немає.

– Гей, Яноше! А де ж це кози? – спитав він Яноша, а серце йому так і защеміло.

– Он там, за садом, у ставку.

– Я звідти йду. Там немає жодної кози.

– А по чому ж ви ходили, ваше преподобіє? – питається Янош.

Піп так і жахнувся.

– Слухай-но, Яноше, чи не з моїх кіз ти зробив міст через ставок?

– Аз чого ж я мав його зробити? – знизав плечима Янош.– Адже ви нічогісінько мені не дали, то я мусив щось знайти.

– Ох, ти, чортів сват, козяче нещастя! То це ти порізав усіх моїх кіз?! – гримнув піп.– О, коли б я вже побачив тебе на пекельному вогні!

– Невже ви сердитесь, ваше преподобіє?

– Та ні, не серджусь,– збрехав піп.

Пішов піп знову радитись з тещею. Але стара тільки плакала, стогнала, а допомогти нічим не могла.

Піп думав цілий день і цілу ніч; нарешті надумав, що пошле Яноша в ліс по дрова.

Біля села були ліси – один і другий. В одному з них водилося стільки хижих звірів, що люди боялися навіть підходити до нього близько. Піп наказав Яношу привезти дрова з цього лісу.

– Гаразд, ваше преподобіє, привезу вам дров з того лісу,– сказав Янош.

Він запріг пару волів, сів на воза й поїхав у ліс. Там розпріг волів, а сам узявся до роботи.

Поки він рубав дрова, голодний ведмідь вийшов з-за кущів, повалив одного вола і з’їв його.

– їж, їж! – підбадьорював його Янош.– Тягтимеш воза замість нього.

Коли ведмідь з’їв цілого вола й так об’ївся, що вже не міг і ворухнутися, Янош узяв довбню і гахнув ведмедя по голові так, що той беркицьнувся догори ногами. Тоді Янош запріг його у віз.

Поки він вовтузився з цим ведмедем, прийшов другий і з’їв другого вола. Але й тут Янош зробив так само.

– Ну,– радів він,– це теж непогані воли, ще й дужчі за попівських! Тепер хоч можна накласти повний віз дров.

Янош наклав повний віз дров і погнав запряжених ведмедів до попівського подвір'я.

Вже смеркало. Піп весь час виглядав, чи не їде Янош додому. Він молився, благав усіх святих, щоб звірі з’їли Яноша в тому лісі та щоб він більш не повернувся. І раптом бачить – на подвір’я суне ціла гора дров, а у воза запряжені не воли, а ведмеді.

– Відчиніть ворота, ваше преподобіє! – гукає Янош. – Ось ваші дрова!

– Хай тобі дідько відчиняє, а не я,– відповів піп та з переляку мерщій кинувся в хату й заховався в кухні під піччю.

Янош сам відчинив собі ворота, заїхав на подвір’я і почав був випрягати ведмедів, щоб загнати в стайню.

Але цього вже піп не міг витримати.

Не заводь їх у хлів, Яноше, адже вони поїдять усю худобу! – почав благати піп, час від часу виглядаючи у вікно.

– То що ж мені з ними робити? – спитав Янош.

– Вижени їх геть!

– Гаразд, вижену, але тільки щоб вас не гнівити,– сказав Янош і вигнав ведмедів.

– Ой лишенько, ой горе ж моє! – застогнав піп.– Та цього Яноша навіть звірі бояться.

Цілісіньку ніч піп не спав – усе думав, що йому робити з Яношем. На ранок надумав. Нехай Янош їде до чортового млина з шістьма мішками. А в тих мішках буде не пшениця, а попіл. Чорти як побачать у мішках попіл, то спересердя зараз заберуть Я ноша в пекло.

– Гаразд, поїду,– згодився Янош, коли піп загадав йому їхати до млина,– не злякають мене й чорти. Тільки покладіть мені в торбину якихось харчів на дорогу.

Поклав йому піп у торбину велику паляницю і шмат сала.

Поки Янош запрягав волів, піп із тещею поклали на віз шість мішків попелу.

Янош не знав, що везе, аж доки не приїхав до млина. Тут, стягуючи з воза мішки, він побачив: у них не пшениця, а попіл. Проте він позаносив усі мішки до млина.

У млині нікого не було. Він розклав багаття, витяг з торбини паляницю, настромив сало на рожен і почав смажити.

Сало вже шкварчало на вогні, коли прийшов якийсь чорт. Він відчинив двері й почав несамовито гримати – мовляв, хто ти такий, чого тобі тут треба?

Але Янош відповів не зразу, він тільки плечима знизував. Чекав, поки чорт спитає, як його звати.

Нарешті чорт спитав:

– Та як тебе звати?

– Ясам,– каже Янош.

– Тисам?

– Не Тисам, а Ясам.

Тоді чорт сів поруч і став дивитись, як Янош смажить на рожні сало. Потім, не сказавши й слова, вийшов, вирізав собі рожен, спіймав у ставку жабу, настромив її на рожен і повернувся до Яноша.

Деякий час кожен мовчки смажив своє: Янош – сало, чорт – жабу. Раптом чортові заманулося торкнутись Яношевого сала своєю жабою,– мовляв, щоб сало було смачніше. Торкнувся вдруге, втретє... десятий раз.

Яношу це вже набридло. Він і каже чортові:

– Сиди собі спокійно, не дрочися зі мною!

Чорт нічого не відповів. Перечекав трохи і знову торкнувся жабою сала. Розгнівався Янош і вдарив чорта розпеченим салом межи очі. Чорт заверещав, застогнав, що йому свербить, та й перестав бачити.

До млина в ту ж мить понабігали чорти.

– Що це? Що тут таке? – питали вони наввипередки.

Той, що смажив на рожні жабу, розказав, що йому випечено очі.

– Хто ж тобі їх повипікав? – питаються чорти.

– Ясам,– відказує той, стогнучи з болю.

Адже він думав, що Яноша справді так звуть.

– Чого ж репетуєш, якщо ти сам повипікав собі очі?

– Не Тисам, а Ясам,– відказав сліпий чорт сердито.

– Ну, якщо ти сам, то вийди до колодязя, промий добре очі й мовчи.

Хоч як він старався і доводив своє – чорти його вигнали, бо він товк

одне: «Ясам, Ясам».

Тоді чорти почали питати Яноша, чого він прибув до їхнього млина.

– Оце привіз я вам змолоти пшеницю на борошно,– відповів спокійно Янош.

Зраділи чорти, що нарешті є робота, і почали підштовхувати Яноша: давай, мовляв, мерщій оту пшеницю!

– Ой, та й хитрі ж ви, ой, і спритні ж ви, чорти! – каже тоді їм Янош.– Як же я можу вам віддати пшеницю, коли ви її вкрали, а в мішки насипали попелу? Тепер я всьому світові розповім, що ви негідники, злодії. Щоб ніхто більш не приходив до вас молоти зерно!

– Ти кажеш, що ми вкрали твою пшеницю? – здивовано спитали чорти.– Ти кажеш, що ми насипали тобі в мішки попелу? Ану, чекай, ми подивимося, що там у мішках, і коли ти збрехав, лихо тобі буде!

Порозв’язували вони мішки, а в них справді попіл. Здивувались чорти. Хто ж це міг таке зробити? Але чорт на те чорт, щоб крав. Кожен знав, що він не украв Яношеву пшеницю, але кожен думав на іншого, що той міг украсти. Тому чорти й не галасували, а домовилися з Яношем, що повернуть йому всі шість мішків пшениці, тільки б він нікому не казав, що трапилось. Повисипали з мішків попіл, насипали добірного борошна і навантажили на віз.

– Славні ви чорти,– сказав Янош, прощаючися з ними.– І я вам дуже вдячний. Кого лише стріну – посилатиму до вас.

Вранці Янош повернувся додому. Коли піп його побачив, то аж рота роззявив із подиву.

А Янош поскаржився на чортів, що вони хотіли його обдурити – понасипали в мішки замість борошна попелу. Тоді він одного з них добре побив, і чорти повернули йому борошно.

Проте піп не зрадів, що має борошно задурно, бо Янош знову повернувся до нього.

– Бачите,– каже піп тещі,– з оцим клятим Яношем і чорти не можуть впоратись. Буде нам велике лихо, якщо він не помре передчасно або не втече від нас.

І знову почав міркувати, яку б його роботу загадати Яношеві, щоб він не міг її виконати та щоб розсердився. Вже на світанку надумав. Пішов до тещі й каже:

– Послухайте-но мене, тільки ви можете зробити так, щоб Янош пішов од нас.

– Хіба я здатна на щось? Ні люті звірі, ні чорти його не подужали, а що можу зробити я, стара жінка? Як же я його вижену?

– А он як. Ви полізете на вершину горішини й почнете кувати, як зозуля.

– Та що це ти вигадав, сину мій? Щоб оце я, в мої старі літа, лізла на горішину й кувала?

– Ми ж домовились з Яношем, що він служитиме у нас, поки не закує зозуля. Тільки-но він почує зозулю, я зможу вигнати його.

– Гаразд, сину, я куватиму,– погодилася стара.

Вранці піп допоміг старій тещі вилізти на горішину. Стара примостилася на гілляці й почала кувати.

– Ти чуєш, Яноше? – питається піп.

– Чую, ваше преподобіє.

– Ну, то ходім до хати, розрахуємось. Адже ти почув зозулю. Ходім мерщій! Я навіть заплачу тобі більше, ніж ми домовились. Ходім, ходім!

Та Янош стояв наче в землю вкопаний. Він міркував.

– Чого вагаєшся, Яноше? – спитав піп.– Краще йди до хати, я тобі добре заплачу.

– Не бачив я ще такої зозулі, щоб восени кувала,– сказав Янош.– Дайте хоч гляну на її пір’я.

Взяв він здоровенного дрючка та як жбурне в горішину, просто в самісіньку верхівку! Стара гепнулась на землю і розкинула руки, наче мертва.

– Ого! –здивувався Янош.– То це така зозуля кувала? О, ні, це не законна зозуля, ваше преподобіє! Я залишаюсь у вас, бо рік іще не минув.

Піп мало не луснув від гніву.

– Покалічив ти вже мою дружину, тещу, знищив кіз, волів. Ось я тобі зараз...

– Може, ви гніваєтесь на мене? – спитав Янош.

Схаменувся піп. Якщо він не вгамується, Янош виріже з його спини реміння на постоли!.. Краще не показувати свій гнів. Він відповів, що не сердиться, і пішов до хати порадитись із сином, що його робити, як діяти.

Вирішили вони з сином втекти вночі. Краще, мовляв, покинути тут усе майно й худобу, аби тільки самим урятуватись. Накидали вони в мішок різних речей та й лишили незав’язаним. А самі полягали спати, щоб до півночі виспатись.

Але Янош теж не дрімав. Він усе бачив і все чув. Коли піп із сином заснули, він підкрався навшпиньки до мішка, повикидав звідти дещо й сам заліз туди. Голову накрив простирадлом, щоб його не помітили.

Опівночі піп розбудив сина. Зав’язали вони мішок, старий взяв його на плечі – і гайда з дому! Побігли так, що й зупинятися боялись. Коли це на шляху річка. Піп увійшов у воду. Хвиля хлюпнула високо й намочила мішок. Яношеві аж чхнути захотілось. Деякий час він стримувався, але таки не витримав і чхнув. Та ще й так, аж попа трусонуло.

– Сину! Здається, кішка залізла в мішок і тепер зіпсує нам усю білизну.

Тільки вилізли на берег – піп скинув з плечей мішок, розв’язав його. Зверху побачив простирадло. Відгорнув його – з мішка виліз Янош. Піп від гніву почервонів як рак і крикнув так, що за сім верст чути було:

– Ой ти ж наш кате! І сюди прийшов по нас?! Коли ж я нарешті тебе позбудусь?!

– Ніколи! – спокійно каже Янош.

Не знав піп, що йому робити. Оце так утік від Яноша! Сам ще й приніс його в мішку! Дуже стомився піп і, хоч як міркував, не міг нічого надумати. Тому вирішив він відпочити на березі. Але й тут почав знову хитрувати. Вмостився між Яношем і сином, а Яноша відтиснув ближче до води.

Але Янош уже добре знав попівську вдачу і бачив, що піп таки щось надумав; мабуть, хоче кинути його у воду, коли він міцно засне. Лежали вони цілий день, і кожен боявся заснути. Янош не стомився дорогою, бо його піп ніс на спині, але піп із сином ледве трималися.

Настав вечір. Піп із сином не витримали і позасинали. Тоді Янош підвівся, переніс попового сина на своє місце, а сам ліг на його.

Ледве він це зробив, як піп прокинувся і ногою штовхнув сина у воду. Вода понесла його аж у глибоке море.

– Хвала тобі, господи, що я вже позбувся його! – піднявши очі до неба, промовив піп солодким голосом. Потім ліг собі на місце й до самісінького ранку смачно хропів.

Прокинувся вдосвіта, хоче збудити сина, щоб іти далі, аж бачить: поруч лежить не син, а Янош. І тут піп не стерпів. Накинувся на Яноша та й почав його лупцювати й лаяти.

Янош одною рукою схопив попа, другою витяг з кишені угоду й питається:

– А що тут є в цій угоді, ваше преподобіє?

Побачив піп, що Янош дужчий за нього, і почав благати, щоб пожалів його.

– Чи пригадуєте, ваше преподобіє, тих двох хлопців, яким ви повирізали шкіру на спині? – питає Янош.– То були мої рідні брати. Ви ж не пожаліли їх. Тепер і я вас не пожалію.

Вирізав з попівської спини шкуру на постоли та й відпустив попа.

А сам пішов додому і ще й досі живе щасливо.