Читати книгу - "Блиск в її очах, Ігор Даровський"

Кров на її губах перетворюється на усмішку. Вона мене жаліє. Дивиться своїми великими невинними очима. Такими чистими, як полотна моїх ненаписаних картин. А потім я б’ю її ще раз. З усієї сили. Вкладаю в цей удар всю свою злість і розчарування. Всю свою бездарність. Я хочу, аби вона відчула складність кожного дня життя без неї. Прагну, аби вона теж пізнала біль.

Її голова відкидається назад. Руки й тіло, що прив’язані до крісла, утримують її на місці. Вона хрипить. І навіть хрип у неї звучить як щось надзвичайне. Вражаюче красивий і натхненний. Такий багатогранний хрип. Коли я чую його, мені хочеться записати ноти, а потім намалювати цю музику... Вилити все це на полотно, створивши потік чистої творчості...

— За що? — вона шепоче так прекрасно, так тихо, що мені хочеться написати тишу...

— Чому ти прийшла тільки зараз? Де ти була? Де ти була, чортова стерво, коли ти була так потрібна мені? — зриваюся на крик.

Я переповнений ненавистю до неї, образа пече мене зсередини. Я уявляю цей вогонь, бачу, який він красивий в променях сонця, що сідає за обрій. Коли два світи стикаються, день завмирає і каже «прощавай», а вогонь всередині — це єдине нагадування про те, що ти ще живий.

— Ну я ж прийшла до тебе, — вона знову дивиться на мене. В її очах розбрат. Вона дійсно не розуміє, чому з нею відбувається все це. — Ти ж просив… ти благав мене… ти так чекав. І що тепер? — в її голосі ніжність. Великий океан безмежної чуйності. Вона заколисує мене, заспокоює. Але їй не можна вірити. Ні, тільки не їй...

— Ти приходила до всіх, крім мене. Шльондра. До всіх цих бездар. Вони створювали весь цей потік непотрібного мотлоху… вони плодили свої тупі думки… писали ці дурні картини. Ставали відомими. Вони своє лайно продавали… мільйони заробляли на своєму калі. Невже ти думаєш, що вони кращі за мене? Думаєш? Що вони талановитіші? Так? Я знаю, що думаєш. Тому ти йшла до них. Завжди. Не помічала мене. Ігнорувала… Ти думала, що я порожнє місце… так? — я знову б’ю її щосили.

Дивлюся на її волосся, яке розлітається ніби в уповільненій зйомці. На кров, яка розбризкується, як краплі теплого літнього дощу. В них так тепло блищить світло від змученої люстри, що висить під стелею. Мені хочеться затримати цю мить. Залишити її в пам’яті. Або зробити легкий ескіз у стилі ранніх імпресіоністів...

— Я прийшла... — видно, як їй важко говорити. Це через тріщини на губах. Таких досконалих і недосконалих одночасно, як давнє Вабі-Сабі.

Я маю зараз щось створити. Поки вона ще при свідомості.

Кидаюся до столу, на якому розкидані фарби, пензлі, олівці та крейда... як довго я намагався зрозуміти свою техніку. Скільки всього я намагався створити за цим столом. Я ставлю тремтячими руками полотно на мольберт. Беру пензель. Підходжу до неї і змочую пензель у її крові. Знімаю з її обличчя основу свого майбутнього шедевру. І біжу до полотна. Поки мої фарби не згорнулися і не втратили цю свіжість передсвітанкового відчаю. Піднімаю пензель, завмираю… і знову слухаю порожнечу всередині. Я не знаю, що мені написати. Сьогодні, зараз, так само, як і всі ці роки… Я не знаю, як створити шедевр.

— Лярва... — я знову б’ю її в обличчя. — Де моє натхнення... Де ти його поділа? Де мій шедевр, який повинен був прийти з тобою. Відповідай мені!!! — я так кричу, що в неї стискаються зіниці. Вона знесилена моїм криком, збентежена. Вона знову дивиться на мене тим поглядом, в якому все прекрасно, окрім відображення в її очах. Адже там віддзеркалююсь я. Бездарний, злий і марний. Нехудожник. Нетворча людина. Хто ж я?

— Хто ж я? — я шепочу їй. — Чому я не можу створювати? Адже ти поруч? Чому? Чому так відбувається, коли ти зі мною? Вона мовчить, лише кілька секунд, ніби розмірковуючи, чи можна мені відкрити цю таємницю. Випробовує моє терпіння, як і багато років до цього. Вона хоче знати межі моєї міцності. Вона чекає, коли я викину білий прапор.

— Чекаєш, коли я здамся. Так, сука? — я знову б’ю її. — Не дочекаєшся. Я буду малювати твоєю кров’ю цю картину вічно. Ти ж ніколи не помреш. Ти ж безсмертна. Отже, мені не варто хвилюватися. Я буду малювати цю картину, поки не здохну. Поки не отримаю свій клятий шедевр з твоєю допомогою. Поки ти не виконаєш свою місію. Зрозуміла? Ти зрозуміла мене? – Вона киває. Так спокійно. Як море, недоторкане вітром. Вона навіть намагається зобразити усмішку, але розбиті губи заважають їй це зробити. Але навіть її гримаса не потворна. Вона як маска. Давній персонаж - тисячоликий герой.

— Ти такий же, як усі вони... — шепоче вона мені.

— Який? — я підходжу ближче, розмазуючи пензлем кров по її обличчю. — Такий же талановитий?

— Ні... На жаль, — вона дивиться на мене. — Ти марний. Порожній. Злий. Самотній мудак. Ти хочеш досягти успіху завдяки мені. Хоча сам нічого не вартий. Ти ніхто без мене. Я можу зробити тебе великим, а можу розтоптати. Сміятися над тобою. Я можу зробити з твоїм порожнім внутрішнім світом все, що завгодно. Тому ти так кликав мене. Надривався. Ти за стільки років так і не зрозумів... що деяким просто потрібно займатися чимось іншим. Тим, у чому в них є талант...

— І в чому ж талант у мене? — я дивлюся на неї в очікуванні. В мені кипить злість. Зараз я наче вулкан, що готовий вибухнути. І пензель у моїх руках тремтить, як хвостик у лева перед стрибком. Вона дивиться на пензель, на крісло, на свої руки, прив’язані до крісла, а потім знову на мене.

— Мені здається, ти нарешті знайшов своє покликання...