Читати книгу - "Дар Дажбога, Дар’я Асауленко"

Він широко обійняв пальцями небо. Позіхнув жаром, й підтягся до зеніту. Погладив жаркою долонею поля, луги, садиби, маківки гасаючих по подвір’ям дітей.

Торкнувся маленьких, як зернятка маку голів селян у полі, зігрів прикриті хусткою чола їхніх дружин, що порались біля хатинок.

Присвітив соковиту травичку козам, що паслись на галявинах, здмухнув легким подихом жару мух зі спин дрімаючих на пасовищах корів. Осяяв забрідшу далеко від курятника курку, щоб молода лисиця мала вдосталь молока для своїх рудуватих діточок.

Заразом полив сонячним світлом плодові дерева, встромив пальці у річки й водойми, привітавшись з полюючими на рибу качками, та млявими водоростями.

А після розслаблено влігся своїм сяючим спекотливим тілом за перистими хмарами.

Вся природа завдячувала йому. З землі до його жовтогарячих вух долинав шепіт прогрітих струмочків, зеленіючих стеблинок, пашіючого від урожаю ґрунту.

З поля його вітала його ліпша дружина — тисячі вишикуваних, наче полк, соняшників, які щовечора слухняно проводжали його на захід — за горизонт, і щоранку чекали на сході — щоб разом пліч-о-пліч зустріти новий день.

Лише людські голоси, долинаючі з хатин, роздоріжжь, сінокосів, були обуреними, гнівними й засмученими.

— Те кляте сонце припікає так, що гірше нікуди, — жалілась довгокоса Юстина, витягаючи з колодязя незвично легке цебро.

— Знову колодязь пересох!— буркнула вона, і струснула зі скроні чергову цівку поту.

Треба десь взяти воду, піти до родичів в дальню частину села, або ж наважитись звернутись до сусідньої хати, де живе парубок, який їй небайдужий.

«Ні, не наважусь!» — думала дівчина, вкриваючись густим рум’янцем.

Осяяні пальці погладили дівчину по щоках, жарка долоня підбадьорливо торкнулась плеча: «Йди до того, хто тобі милий, дівчино.»

Юстина відчула в тілі такий жар, що їй забракло повітря.

«Якби не жарило так, пішла б до родичів. Видно немає в мене вибору. Ще впаду на дорозі. Окрім цього робота вдома чекає. Хліб треба замісити, спекти, пілки потріпати.»

Переборовши сором’язливість, вона звернулась до сусідів. До неї вийшов син господарів, її перше кохання — Микола. Розщебеталися молоді, як соловейки у садочку. Микола й сам не розумів, як до цього дня не помічав сусідську дівчину. А сонце гріло, затишно посміхалось до молодих променями, віщувало довгі роки сімейного тепла.

Зазирнуло сонечко і в віконце міжміської маршрутки, знайшло голову тридцятип’ятирічної Тереси, й осіло теплом на її свіжопофарбованих рожевих пасмах.

Жінка невдоволено помацала долонею потилицю.

«Поки доїду вже вся зачіска зіпсується!» — й гнівно, прищуреними очима зиркнула в бік неба.

Та її ненависть до спеки нічого не змінила. Сонце продовжувало нещадно припікати їй скроню. Завиті в салоні русяво-вишневі локони наразі зрадливо прилипали до вологих від поту рук та плечей.

Тереса й сама не помітила з якого моменту піт на її обличчі змішався зі слізьми.

Вперше за три роки вибралась на фарбування та завивку, а це садистське світило зіпсувало їй омріяну радість! А вона всього лише хотіла відчути себе гарною.

Хто вона? Дружина. Мама трьох хлопчиків. Та коли востаннє вона відчувала себе жінкою? Гарною жінкою?

Тереса простягнула на виході водію вологі купюри, й вийшла на своїй зупинці.

Вона попередила чоловіка, що після перукарні має намір прогулятися в парку з ріжком морозива. Й що затримається максимум на півгодини-годину.

А після її чекатиме безліч хатніх справ — підготувати вечерю, зашити подерті під час ігор сорочки молодших синочків, подоїти козу, прибратись на кухні.

«Не люблять вони мене так, як я їх. Не допомагають при слушній можливості. Не уважні до моєї праці», — потік гірких сліз ринув з її, давно не бачивших повноцінного сну, очей.

«Треба використати момент, щоб побути на самоті, подалі від всього», — подумала жінка й озирнулась в пошуках кіоску з морозивом.

Раптом сонячні промені, що дотепер лише набридливо гріли — широкими пекучими лещатами огорнули її шкіру: «Йди до родини, дитино. От побачиш, не все так погано»,— промені дмухнули їй в спину теплом, підганяючи додому.

«Якби не ця спека, з радістю прогулялась би між дерев з морозивом!» — вирішила Тереса і чимдуж поспішила до рідних.

Коли підійшла до своєї хатинки, стала тихо біля відчиненого вікна і зачаровано дивилась на метушливі постаті всередині.

— Ще цю заший, — Павло поклав Данилові на коліна сорочку молодшого брата.

П’ятирічний Симон, зіп’явшись на носки, притиснувся до столу й простягнув в його центр таріль з канапками.

— Мамі треба частіше допомагати. Вона — наша найцінніша жінка, — напучував синів Павло, а Тереса відчула, що вперше за день плаче від щастя. Вона більше не помічала навколишньої спеки, вона відчувала лише тепло, яким вона хоче огорнути своїх любих й найрідніших хлопців.

Тим часом на небі почали купчитися хмари. Він вже не так вигравав до смертних своїм осяяним тілом. Схилившись до горизонту, він відчув втому.

Колись люди були вдячні йому, співали до нього пісень:

— Дякую сонечко за врожай!

— За кохання!

— За життя!

— За здорових дітей!

Та ті часи давно пройшли...І все ж його не полишала надія, що колись люди знову помітять його дар. І стануть вдячними. Він зіщулився під ковдрою хмар і закотився за горизонт. Соняшники слухняно схилили голови, прощаючись з ним до ранку.

Кінець