Читати книгу - "Як я письменницею стала, Софія Вітерець"

Мені завжди здавалося, що я пишу не просто так. Немов кожнісіньке слово дійсно адресоване комусь. Когось вже немає, дехто колись читав та й забув, хтось підтримує й досі, а деякі й гадки не мають про те, що десь там існує така собі Софія Вітерець. І  я дійсно рада всім-всім, але завжди писала й писатиму для НЕЇ.  

Знаєте, я колись була дуже відкритим дошкільнятком. У своєму дворі. З купою знайомої дітлашні навколо. Принаймні, так мені казали інші, бо ж нічого майже не пам’ятаю. Можу хіба що до найдрібніших деталей описати деталі селища в Криму, куди частенько приїздили відпочивати родиною. Колись.

Пригадую ще уривки з дитячого садка, де мене буквально виганяли однолітки з їх компанії, бо я просто «не така». Пам’ятаю, що тоді моїми кращими подругами, окрім моєї дворової братії, що там майже не з’являлася, були нянька з кухаркою (часто це була одна й та ж людина) та побиті життям віник чи мітла. Я або тинялася біля перших, вражаючи ідеальністю виховання, або бралася за мої улюблені аксесуари й гнала підмітати асфальтовані доріжки прибудинкової території. Чистіших доріжок тоді не було ніде… На жаль.

Зате я багато думала. Можливо, саме це й стало причиною того, що я почала писати. Ну…тоді ще тільки розповідати власні казочки, які одразу ж записували на диктофон батьки. Я й досі найкращі сюжетні повороти вигадую під час прибирання чи просто ходьби. Краще думається. Більше простору для польоту фантазії, коли ти сам зайнятий, загнаний в кут, як той одинокий листочок берези у совок.

Далі була школа. Ох, досі пам’ятаю кадри з першого дзвоника, що облетіли все містечко завдяки обласному телебаченню. Уявляєте, знімати прийшли саме до мого класу. Чому? Можливо, знали, що там навчатиметься сама Софія Вітерець.

Хоча… кому я там взагалі була потрібна? Письменниця, що прийшла до школи, знаючи увесь алфавіт та вміючи читати, але забула все за лічені дні. Сміх та й годі.

Зате в цьому були плюси. Коли я ще не навчилася цього безцінного мистецтва – читати – просто брала до рук книги й розповідала власні історії. Може це й дещо егоїстично, але мені здається, що цікавіші. Принаймні сама не любила тих дитячих книг, що пропонувала бібліотека чи шкільна програма. Тому мені постійно підсували нормальні історії й так ще до десяти рочків я перекинулася з казок на захоплюючу пригодницьку класику й пішла далі.

Ну, загалом, похвалитися з початкових класів мені нічим, бо їх я також, як виявилося, не пам’ятаю. Зате з п’ятого класу все як на долоні. А головне – перші конкурси. Не скажу, що тоді писала прямо аж таки вау, але все ж не така вже я й нездара. Перші призові місця з перших же спроб чітко це показали. Звісно, нічого не було б без активної підтримки рідних та ЇХ зокрема. Зараз з посмішкою пригадую ті миті, коли гнівалася на НЕЇ за те, що навчала бути ідеальною при письмі. О, часом то були цілісінькі баталії. А тепер хочу знову туди. Хай свариться, говорить, що завгодно, аби лише була поруч.

І як же мені кортить ЇЇ обійняти…

Пам’ятаю своє перше місце. ЇЇ посмішку. ВОНА кожнісінького разу за найменшого радісного приводу любила дарувати подарунки, а я зі ще більшим захватом бігла на нові конкурси, де знову й знову писала твори на максимальні бали. І знову були якісь призи. Від НЕЇ.

Знаєте, ВОНА завжди вміла підібрати той ідеальний подарунок, якого мені хотілося. Не встигала я навіть подумати, як мені вже вручали його з незмінною щирою та люблячою посмішкою на вустах.

А я не цінувала цієї посмішки, якої тепер так бракує…