Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"
- Жанр: Любовне фентезі 🧝♀️💘🗡️
- Автор: Сафі Байс
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Врятуй мене – криком відчаю зривається з губ шепіт, злітає до стелі й розбивається об стіни тиші. Врятуй мене. Від мене самої. Від тієї мене, яка не вміє жити в цьому світі. І вчитися не хоче. Врятуй мене від цих думок, від цього життя. Врятуй мене. Забери мою душу у краще місце, туди, де вона зможе знайти щастя і спокій. Врятуй мене. Це мій останній шанс на порятунок. Почуй мене. Сьогодні. Бо завтра я вже нічого не скажу. Бо завтра я знову сховаюся за своєю маскою щасливої дівчинки, в якої все добре. Безнадійно добре на віки вічні. І все залишиться на своїх місцях. І це коло буде завжди замкнутим. І я довіку кружлятиму ним, доки старість і неміч не зупинять. Врятуй мене від такої долі.
Зараз я танцюю на розпеченому лезі, на межі власного урвища. Це танець гордості, або ж гордині. Але він не скінчиться, доки грає ця музика. Чи, можливо, ти врятуєш мене».
Це були останні слова в блокноті Яни. Вона написала їх тієї ночі, після якої її більше ніхто не бачив. Ми з братом, Ліною і всіма дівчатами з їхнього танцювального гурту продовжуємо пошуки. Поліцейські запевняють, що Яни вже немає серед живих. Але ніхто з нас не вірить у це. Якби вона згоріла на заправці Ігоря, знайшли б хоч якісь останки. Зуби, наприклад. Колись чув, що зуби не згоряють і не розкладаються навіть за півтисячі років.
Ігоря забрали на Шведську (це ми нашу психлікарню так називаємо, бо вона навпроти Поля Полтавської битви, де в 1709 році безглуздо стрілялися шведсько-козацьке й російські війська). Досі в голові не вкладається. Він же був взірцем нормальності й успішності. Ми всі раділи, що в Яни нарешті з’явився такий чоловік. Тобто, не офіційний чоловік, вони просто жили разом. Новенький дім у приватному секторі міста, в Ігоря – мережа паливних заправок, у Яни – студентське життя і танцювальні гастролі. Хіба ж не щастя? Якби тільки моя сестра вміла бути щасливою. Здається, вона не вміла. Не могла впустити щастя чи то в своє життя, а чи в мозок. Або ж у її сірій речовині щось вийшло з ладу. Ще тоді, коли померла Ліза. А потім і смерть Віктора наклала свою психологічну печатку.
Тієї ночі, коли зникла Яна, Ігор підірвав чотири свої заправки. Три за містом і одну в Полтаві. Працівники на кожній загинули, тому ніхто не може сказати, як і чому Ігор це зробив. Його знайшли вранці, на згарищі останньої, під Мачухами. Поліцейським здалося дивним, що на ньому не було ані попелу, ані сажі, ані опіків, але він ридав і ніс якісь нісенітниці про привидів циган. Говорив, що це їхня помста, що вони влаштували всі ті вибухи й забрали Яну. Певна річ, його відправили у дурку.
Але зараз, коли я перечитав усі дивні записи сестри в її старому, ще класу з восьмого, блокноті, мені здається, що версія про привидів не така вже й безпідставна. Не скажу, що повірив, ніби якісь безтілесі створіння прийшли влаштовувати вибухи у нашій спокійній і зовсім не містичній Полтаві… Я ніколи не вірив у щось подібне, але Яна писала так, наче дійсно вірила. І я думаю… не хочу так думати, але думаю, що це не в Ігоря, а в неї були проблеми з головою. Вона вигадала собі всю цю історію, щоб пережити смерть тітки Лізи, яка була для неї не просто родичкою, а й подругою попри значну різницю у віці. Це нам з Русланом мало бути важче, ми ж матір втратили. Та нас дуже любила тітка Віра – матір Яни. І ми теж її любили. Вона стала для нас новою мамою, чесно кажучи, більш турботливою і люблячою. А от Яна була прив’язана до Лізи якось по-особливому. І до свого батька теж. Я його не надто пам’ятаю, але в тих спогадах, що ще не вицвіли, вони завжди і скрізь були разом. Протягом року вона втратила їх обох.
Мене здивувало, більше того, навіть зачепило, що про нас із Русланом вона згадувала у своїх записах досить рідко. А про матір – узагалі лише кілька рядків. Вони не були близькими, як дівчата Гілмор, але ж тітка Віра ростила її, дбала про неї. Любила її. А Яна… Щойно батько купив їй квартиру, вона виїхала з нашого спільного дому і з’являлася там не частіше, ніж раз на тиждень. Та й то лише на кілька годин.
Ми з братом і тіткою Вірою завжди думали, що знаємо її. Знаємо і розуміємо. Я захоплювався нею і мріяв зустріти схожу дівчину. Можливо, тому, що сама вона дуже нагадувала нашу з Русланом матір.
Але, коли починаєш читати її блокнот, вже так не думаєш. І що з того реальне, а що ні?
Хлопець Ольги – однієї з двох кращих подруг сестри, справді надає ритуальні послуги. От тільки Артем відмовився говорити зі мною про привидів. Коли я спитав його, чи знайомий він з Ем Ді, той сказав, що в нього повно справ і, як йому не прикро, він нічим не може допомогти у пошуках Яни. Плюс іще кілька неприємних фраз.
Про Віктора ми з Русланом чули багато – крім того, що він приторговував забороненими речовинами. Коли його не стало, це ми з братом, не хтось інший, вислухували всі спогади Яни про нього. І кожен з них був набагато романтичнішим і чуттєвішим, ніж те, про що вона написала. Це ми стали її вірними супутниками до школи й зі школи. Протягом стосунків із Віктором Яна забула про всіх своїх подруг, вона не виходила з ними гуляти, часто навіть на дзвінки не відповідала, свої сторінки на Фейсбуці та в Інстаграмі закрила. Кому ж таке сподобається? Вони перестали з нею спілкуватися. Так було аж до випускного. У Яни залишилися тільки ми.
Це потім, коли вона стала студенткою й розпочала нове, доросле життя, в неї знову з’явилися друзі. Дівчата переважно. А потім ще й Ігор додався. В її очах, голосі, рухах відчувалося стільки життя, стільки вогню! Не можу повірити, що цей вогонь згас, і саме життя у ній згасло. Не хочу в це вірити.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У що повіриш ти?, Сафі Байс», після закриття браузера.