Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Якось прокинулася й зрозуміла: колись...
 

Скільки пам'ятаю себе, я завжди жила тут, у Колонії. Навіть ранній спогад про моє дитинство, що спливає в моїй пам'яті, починається саме тут.

Батьки. Не те, що не пам'ятаю їх… Я їх навіть не знаю. Не маю жодної уяви, хто вони, де вони,  чи живі ще... Хоча навряд. Думаю, якби батьки були живі, мене б тут не було... Бо як запевняють Дорослі, діти, які мають батьків, ніколи не потрапляють до Колонії. Такі діти живуть іншим життям, мають надію на прекрасне майбутнє. Але з того, що я знаю про теперішній світ… їх майбутнє, насправді, дуже туманне, бо ніхто з них не застрахований від потрапляння у Колонію. Ніхто! Немає батьків — «Колонія радо вітає тебе»! А ось тоді у цих дітей починається зовсім інше життя — з новим «перспективним майбутнім», як нам обіцяє Спільнота. Вражаюче, так?

Хоча, знаєте, особисто мені здається, краще не мати майбутнього. Краще не сподіватись. Тому що так легше, вільніше та спокійніше. Надія — ось чого треба боятися... Бо саме надія змушує людей змінюватися, робити шалені вчинки, а потім розплачуватися за них.

Щось саме таке й сталося з нашим світом... Світом, якого більше нема. Багато років тому людство охоплене дивною жагою «надії», читайте між рядків — масовим божевіллям з жагою до прогресу — просто винищило себе. Всі міста, всі комунікації, всі технології, яких було досягнуто надто легко й надто швидко, що багато хто навіть не встигав за ними стежити — зникли або були частково знищені. Мільярди людей вимерли, борючись спочатку зі стихіями, а потім із хворобами, які прийшли пізніше... Ті, що вижили збиралися разом, утворюючи групи, намагаючись відновити, те, що було не зовсім втрачено. Люди боролися, вмирали, але все ще сподівалися... Таким чином створилась Спільнота, яка тепер дбає про всіх, обіцяє всім «світле прекрасне майбутнє».

Ось я і підійшла до головного... У дорослих, на відміну від дітей, ймовірність заразитися та померти завжди була більшою... А отже дітей, які втратили своїх батьків, ставало все більше, і тому, щоб якось захистити наше загальне «майбутнє», Спільнота створила свого роду ізолятори — Колонії, в які відселяли дітей-сиріт. Звісно, діти були там не самі, з ними були Наглядачі та Охоронці, Лікарі та Вчителі, Тренери та Кухари тощо. Дітей у Колоніях привчали до дисципліни, давали всілякі знання, вчили працювати, а в деяких Колоніях — навіть битися... Одним словом – готували до «світлого» майбутнього.

Зараз у світі існує десять таких Колоній. Вони не пов'язані між собою. Вони не залежать одна від одної. У кожній Колонії свої правила та розпорядження. Але загальні поняття єдині для всіх і всюди: НЕ можна не підкорятися Дорослим, НЕ можна не працювати, НЕ можна не вчитися, НЕ можна поміняти Колонію, НЕ можна втекти. А ще сироти однієї Колонії ніколи не контактують із сиротами з іншої Колонії... Тобто повна ізоляцію від світу, щоб ризик зараження був якомога менше.

Через час, коли Учень Колонії досягає статусу «Дорослий», його забирають. Відвозять кудись по вцілілій підвісній монорейці, що йде в невідомому напрямку. Ця монорейка — єдиний зв'язок із зовнішнім світом. Світом, який тепер існує без нас... Але з яким колись ми повинні зустрітися.