Читати книгу - "Зухвала дівчина актора, Торі Шей"

Дощ лютував, немов намагаючись пробити скло, і дорога ставала все слизькішою. Ліхтарі, що миготіли на узбіччях, відбивалися в мокрій асфальтованій поверхні, створюючи химерний малюнок. Ніч була похмурою, а важкі хмари затягли все небо. Мої руки тремтіли на кермі, і я намагалася зосередитися на дорозі.

— Зупинися! Ти хочеш нас вбити чи що? — кричав він, коли я натискала на педаль газу.

Його голос звучав так віддалено, ніби він був не поруч, а десь за межами цієї машини. Мої руки знову затремтіли, сильніше цього разу. Напруження наповнює моє тіло, проникаючи в кожен м’яз. Машину занесло на мокрій дорозі, і я втратила контроль. Нас зносить з дороги, і наступне, що я пам'ятаю — це сильний удар. Скло вибухнуло, обсипаючи мене шматочками гострих уламків. Біль пронизав мене, і я відчула, як щось тепле і липке розтікається по ногах. Я спробувала розплющити очі, але все, що побачила, було каламутним і червоним. Гострий біль виривався з кожного куточка мого тіла, особливо в ногах, де я відчула, як кістки розбиваються, а тканини розриваються під тиском. Відчувала, як моє тіло стає все важчим, і біль починає втискатися в кожну клітину. В повітрі був сильний запах бензину, який змішувався зі свіжою кров’ю і металічним присмаком у роті. Машина була зруйнована — двері зім'яті, скло повністю розбите, і кожен кут здавався гострим і небезпечним. Голова пульсувала, і здавалось, ніби мозок намагався прорватися крізь череп.

— Андрію, ти мене чуєш? — я намагалася його розбудити, але він не відповідав. Його голова була неприродно нахилена вбік. Серце застрибало в грудях, відчуваючи, як холодні пальці паніки стискають мою душу. Я хрипко закричала від розпачу, але це принесло лише біль в ребрах і скроні. Біль був нестерпний, ніби хтось розплавляв мої кістки. Відчувала, як шкіра розривається, а кожен рух віддається неймовірною мукою. Я не знаю, що мені робити далі. — Андрію, будь ласка, розплющ очі...

Навколо мене все здавалося рухливим і одночасно застиглим. Час здавався нескінченним, а біль ставав все нестерпнішим. Мій телефон був закинений десь на заднє сидіння, і я не могла до нього дотягнутися. Кожен подих здавався боротьбою, починала відчувати, як сили залишають мене. Думки про те, що може трапитися далі, наповнювали мене страхом. Моя голова була важкою, і я ледве могла тримати очі відкритими. Перед очима все ще стояла каламутна червона завіса, заважаючи ясно бачити. Відчула, як кров повільно стікає з моїх порізів на обличчі, руках і ногах, кожен рух віддавався пекучим болем. Моя свідомість плуталась, намагаючись втримати зв’язок з реальністю.

— Не кидай мене... — я плакала, розуміючи, що він більше не відповість.

Його обличчя було блідим, а очі — закритими. Я відчувала, як втрачаю контроль над власним тілом. Сльози змішувалися з кров’ю, що стікала по моєму обличчю. Біль в ногах пронизував, як тисячі голок, і кожен рух викликав новий спалах страждання. Тільки не ноги… Боже. Я намагалася дотягнутися до Андрія, але моє тіло не слухалося.

— Андрію, прошу... Розплющ очі, — шепотіла, сподіваючись на диво.

В голові крутилися думки про те, як все це сталося. Чому я не зупинилася? Чому ми взагалі вирушили в цю подорож? Я намагалася знову підняти руку, щоб доторкнутися до Андрія, але біль став нестерпним. Я знала, що повинна діяти швидко, але паніка паралізувала мене.

— Андрію, пробач... Пробач мені, — плакала, відчуваючи, як життя витікає з мене разом з кожним подихом.

Свідомість почала тьмяніти, з кожною секундою наближаюся до межі, за якою більше немає ні болю, ні страху. У темряві свого розпачу я молилася про порятунок. Але він не приходив.