Читати книгу - "Холодні дні перед канікулами, Юрій Гадзінський"

ПОЧАТОК

          Був вечір неділі. Тато, мама, Іруся і я сіли вечеряти. Мама приготувала омлет. Дідусь вже спав. Він завжди швидко лягає, той день не став винятком. А потім з неба щось впало. Звук був різким, схожим на свист. Двір нашої багатоповерхівки спалахнув яскравим світлом, здається, навіть квартира здригнулася. Тато підійшов до вікна. Спрацювали сигналізації декількох припаркованих у дворі машин. Цікава сестричка теж залишила їжу, встали з-за столу і ми з мамою. Прямо біля дитячого майданчика лежало щось, що нагадувало величезну кулю, котра випромінювала світло. Дехто з сусідів повідкривав вікна, щоб глянути вниз. Сніг навколо об'єкту, що впав, дуже швидко розтанув. Тато насупився. Вийшли на вулицю ми, здається, всім під'їздом. Мені теж було цікаво. Я швидко одягла куртку, чобітки, шапку. Мама трохи обурилася, що ми залишили вечерю, але особливо не заперечувала. Там було багато людей і майже всіх я знала. Вибігли хто в чому, сусід зверху, Олег Петрович, взагалі на одну тільки майку накинув шкіряну куртку. Жителі нашого та будинку навпроти нерішуче наближалися до невідомого об’єкту. Хтось висловив ідею зателефонувати до екстренної служби. Було холодно.

ПЕРШИЙ ДЕНЬ
 

          Так почався грудень. Наступного дня, другого числа, ми з сестрою пішли до школи. Іруся стягнула шапку, яку завжди всупереч її бажанню, натягала мама, та похмуро втупилась вперед. Вона почала щось говорити про дивний сон сьогодні вночі, але швидко замовкла, мабуть через порив вітру. Скоро мені тринадцять. І ще скорше настануть канікули.
          Кілька дев'ятиповерхових будинків, супермаркет, аптека, автобусна зупинка, школа і садочок — ось наш район. Ми завжди тут жили і я не уявляю собі життя за межами цього світу. Батьки кажуть, що прийде час, і я вступлю до університету, куди-небудь подалі. А мені здається, дорослі просто не вміють бачити красу у тому, що є.
          — Непосидо, шапку одягни! Захворієш!
          — Відвали, не буду. Мені гаряче.
          Я різко підійшла, вирвала у сестри з рук шапку та натягнула їй на вуха. Їй всього вісім, а вона така вредна. Почав падати сніг.
          На мій подив, запізнилася на урок Світлана Юріївна, вчителька хімії. Зазвичай вона приходить задовго до дзвінка, сідає, пише щось. У цей день хімічка зайшла до класу значно пізніше, її хитало з боку в бік. Кілька хвилин Світлана Юріївна ніби вивчала нас. Просто дивилася. На обличчі була дивна напів-посмішка. А очі — порожні, байдужі. Нарешті Світлана Юріївна знову стала зосередженою та почала безпристрасно диктувати нам нову тему, ніби тягнучи кожен із звуків в тексті, який говорила нам. Крадькома я дивилась на своїх однокласників. Поглядом зустрілася із Валиком. Я давно йому подобаюся. Але дивився він на мене зараз не тому.
          До середини дня я чітко зрозуміла, що щось відбувається. У школі стало тихіше, перестали бігати хлопці коридорами, зникла метушня. Більшість однокласників поводилися зовсім незвично. Кожен був похмурий, пересувався повільно, обмінюювався з іншими простими буденними фразами. Фразами недоречними: “Ти зробила домашку?” “Чим будеш займатися сьогодні після уроків?”, “ В мене болять кістки”. Вчителі також поводили себе загальмовано, винятком стали лишень Віктор Ігорович і Юлія Михайлівна. Остання на своєму уроці зарубіжної літератури навіть намагалася пожартувати, цікавилася, що сталося у нас всіх. Ми з Валиком продовжували мовчки переглядатися. Я швидко придушила бажання почати активно розпитувати дівчаток про що-небудь, тому що все це викликало тривогу. На великій перерві Валик відвів мене до затишного місця на третьому поверсі нашої школи і тихо спитав:
          — З тобою все гаразд?
          — Угу... А що з ними... з усіма навколо сьогодні?
          Валик знизав плечима та озирнувся:
          — Не знаю, Нат, якась дичина. Взагалі сьогодні тихо всюди. Та й ще Шпала зі своїм поглядом... брр.
          Шпалою ми називали хімічку.
          Велика перерва. Завжди у цей час вся школа ходить догори дном. Сьогодні я чую лишень примарні кроки, то тут, то там. Хтось раз за разом гепав дверима десь в далині коридорів, наче користувався ними вперше. Або тільки вчився користуватися.
          — Валику, давай після уроків зустрінемося, трохи пройдемося, поговоримо. Тільки... не розпитуй нікого ні про що. Добре? А зараз я йду до сестри.
          Однокласник залишився стояти в кутку коридора, спантеличено проводжаючи мене поглядом.
          Малі в класі сестри були більш активними, але все ж виглядали не нормально. Я відвела її в бік, губами торкнулася лоба, помацала щоки.
          — Непосидо, все нормально? Як уроки?
          — Та все добре. У нас сьогодні не питали вірші, Нато! А на читанні Анжелі Едуардівні стало погано, вона пішла до медпункту і ми весь урок нічого не робили.
          Сестра посміхалася. А я подивилася у вікно. На вулиці падав лапатий сніг.
 

* * *

          — Мені взагалі сон снився такий... дивний сьогодні вночі...
У серці тьохнуло. Ми втрьох — я, Іруся і Валик, поверталися додому. Всі ми жили в одному районі. Валик і я йшли дуже близько одне до одного, щоб холодний вітер не крав наших слів. Він продовжив: — Ніби впало щось з неба прямо у дворі між будинками.
          — І навіщо ти мені вирішив це розповісти?
          — Ну просто… Яскравий сон такий. І взагалі... мама зазвичай заходить вранці до мене в кімнату, щоб розбудити. Не зайшла сьогодні.
          Я стискала руку Ірусі. Холодно.

ДРУГИЙ ДЕНЬ
 

          Мама з татом або просто мовчали, або говорили про якусь нісенітницю. Вони пропустили традиційний вечірній перегляд новин та двох серій милого сімейного серіалу. Вперше мене не запитали, що нового було в школі. А вранці, коли мама мені посміхнулася, душа впала до п'ят. Якось неправильно у неї вийшло. Неприродно.
          — Доброго ранку, Наталі!
          Вона завжди називала мене саме так. Батько мовчки їв сніданок. Його ноги під столом посмикувалися.
          — Доброго. Ви почуваєте себе добре? — Запитала я, сідаючи до сніданку.
          — Так, доню, все гаразд. Ми просто втомилися. Погана погода — Відповів мені тато, навіть не піднімаючи очей з напів-порожньої тарілки. Дідусь голосно кашлянув у своїй кімнаті.
          — А як дідусь?
          — З дідусем все в порядку, сонечко, він приймає таблетки — Трохи радісніше, ніж варто було б відповіла мама і знову посміхнулася. І ми замовкли. Я швидко доїла порцію маминого салату, вже в передпокої вирішила заглянути до дідуся. Зазвичай він спав вранці, а сьогодні чомусь ні.
          — Наталю! Ходи сюди! — Хрипко прошепотів дідусь — Наталю! Ну! — Уже знявши капці, та ще не надівши чобітки, я тихо увійшла до його кімнати. Батьки відповідали на якісь питання Ірусі, на мене вже не зважали. Дідусь як завжди лежав у напівтемряві. Зім'яте простирадло на ліжку, старі годинники, що цокають, купа різних таблеток на тумбочці... Я не любила цю кімнату і зазвичай заходила сюди тільки в компанії сестри, або мами. Очі дідуся були вирячені, він шалено дивився на мене і кликав рукою до себе. Спершу мені захотілося розвернутися й піти, покликати маму. Але з якоїсь причини я не зробила цього. Повільними кроками я перетинала простір від дверей до ліжка. В кімнаті пахло медикаментами. Чіпка рука схопила мене за кисть. З несподіваною силою притягнула ближче.
          — Бери сестру і біжи! Вони тут! Я бачив! Вони всюди, всюди, я бачив з вікна, біжіть, покиньте будинок!..
          Я різко відсахнулася. Спина вперлася в чиєсь тіло. Я мимоволі зойкнула. Позаду стояла мама. Посміхаючись, вона дивилася на мене. Незграбним рухом погладила мені волосся і запитала:
          — Сонечко, чому ти турбуєш дідуся?
          Позаду чхнула Іруся. Лишень би не захворіла.