Читати книгу - "Злий день, Юрій Гадзінський"

          Всією сім’єю ми проживали у просторій чотирикімнатній квартирі. В окремих кімнатах я, мій брат Орест зі своєю нареченою, батько і мама. Четверту кімнату я б назвав сімейною, тому що часом ми збиралися в ній усі, коли був привід. Наприклад, щонеділі на сімейний обід. Уся наша родина пов’язана зі сферою творчості. Я вчитель у музичній школі, мій брат — скульптор. Батьки все життя віддали видавництву, постійно працювали з книгами, рукописами. Фінансів цілком вистачало. Я до того ж вже давно підзаробляв репетиторством в інтернеті, і, на щастя, бажаючих навчитися грати на класичній гітарі не ставало менше. Тому що YouTube, як не старайся, а не зможе навчити так, як жива людина-професіонал; це моє переконання. Так я зміг заробити собі на автомобіль, по-трохи влаштовував і особисте життя. Поки ще не планував одружитися, як мій брат, але з Поліною моя сім’я була знайома. Не приховую, батьки теж інколи допомагали грішми, але загалом я намагався сам вести свій побут у своєму кутку.
          Того дня я вирішив нарешті позбутися старого комп’ютера. Просто розмістив оголошення на одному з сайтів, тому що викидати, звичайно, його було шкода. Системник прямо з дитинства. Він працював цілком стабільно, ніколи жодних проблем з ним не було. Колись я проводив дуже багато вільного часу за цим комп’ютером, грав в ігри, вивчав інтернет. А зараз вже не хотілося, виріс. І тепер апарат обростав пилюкою та просто займав місце. Також не так давно я придбав ноутбук, тому потреби тримати масивний комп у себе в кімнаті більше не було. Отже я вирішив викласти на продаж і системник, і старий монітор, і клавіатуру з мишкою, і навіть навушники. Трохи подумавши, я прописав ціну – дві тисячі гривень. Врешті, не такі й великі гроші, але якось було ніяково просити більше за такий пристрій.
           Десь через пів години після розміщення оголошення мені написало троє користувачів: якийсь чолов’яга написав відразу: “Заберу.”, ще один профіль без фотографії вважав за потрібне уточнити у мене, чи “не стрьомно мені виставляти таке барахло”. Також була жіночка, підписана як Марія. Її повідомлення мені видалось найбільш ввічливим з усіх. Вона привіталася, уточнила ціну, поцікавилася, чи підійде такий комп’ютер сину для навчання… А потім додала:
          “Мені соромно це писати але як є так є. Ми живемо з дітьми трудно. Папа наш загинув три роки тому, я вдова. Виховую сина і дочку. Ми живемо на Сірих Садах. Нам дуже треба компютер. Ми нічо безкоштовно не просимо не подумайте. Але чи могли би ви привезти нам компютер і помогти синочку все підключити? Я не розуміюся в цьому я не маю кого попросити. Ми доплатимо. Дуже вас просимо…”
          Це якраз був вихідний. Їхати кудись в суботу не хотілося, але чомусь стало шкода цю жінку. Я взагалі звик вірити людям. Звичайно, бувало обпікався, але ж як жити по-іншому? Якщо не бачити в людях хороше і не вірити їм? Я ще раз перечитав повідомлення жінки. Глянув на комп’ютер. Ну так, самовивіз може бути проблемою для самотньої жінки з двома дітьми. Щось відгукнулося всередині мене. Можливо дійсно для її сина мій старий комп пригодиться та ще прослужить декілька років. Може бути, це моя добра справа на суботу? Сірі Сади… Не так вже й далеко, в принципі. Хоч ціле життя прожив у рідному місті, а в тому районі ніколи ще не був, хіба що проїздом.
          — Ти куди зібрався, Єлю?
          Так мама називала мене ще з дитинства. Моє ж повне ім’я — Єлисей. Мама якраз готувала, коли я приніс декілька коробок до коридору і почав взуватися. В одній коробці – монітор, навушники, мишка. В іншій – Системний блок.
          — Другові комп’ютер відвезу. Мені вже не треба, а він стоїть, пилюку лишень збирає.
          — Другові? Це кому?
          — Ма, ну Грицеві. Яка різниця. Все, я потрохи вивантажуюсь у під’їзд. Ближче до вечора повернуся, ще до Поліни заїду – Відповів я та відкрив вхідні двері, щоб винести коробки назовні.
          — Приведи Поліну на обід!
          — Іншим разом, ма. У нас є справи. Все, я пішов!
          Батько як завжди в суботу спав, а брат із нареченою поки не показувалися зі своєї кімнати.
 

* * *

          Вулиця Електрична, де проживала жінка з дітьми, виглядала похмуро. Ось я тільки повернув з кільця на Григоренка, проїхав далі – і опинився в Сірих Садах. Не дуже благополучний район, звичайно, але й тут якось живуть люди. Виглядало воно ніби інший світ: стара радянська забудова, неприбрані вулиці, давно закинута швейна фабрика. Ще й погода зіпсувалась, з’явився вітер і сніг почав сипати. Хоча ще вранці я переглядав прогноз, то день повинен був видатися досить погожим як для початку лютого.
          Люди ніби вимерли в цьому районі. Гнітючі будівлі, порожні провулки. І це всього лиш в декількох хвилинах їзди від цивілізації. І що цікаво, зовсім не край міста. Така собі чорна дірка посеред мегаполісу. Я зупинив свою чорну КІА біля тротуару і ще раз відкрив нашу переписку з жінкою. Так. Отже вона проживала у домі номер вісім. Ніби це воно. Я набрав її. Самотня мама підняла трубку практично відразу:
          — Алло, ви вже приїхали?
          — Так, я стою біля під’їзду. Чорна машина. Вийдете? Щоб я випадково до чужої квартири не заніс комп’ютер. Ну й допоможете трохи, тут декілька коробок…
          Доброта добротою, але сам я точно не збирався заносити все сам до чужого житла.
          — А, бачу вас. Зараз підійдемо.
          Двигун замовк. Я відчинив дверцята, вийшов із машини, оглянувся. Навколо цілковита тиша. Непривітне місце. Не хотілося тут затримуватися довше ніж потрібно. Та й машину залишати без нагляду… Раптом у мене задзвонив телефон. Я відволікся на мить, щоб підняти слухавку. Єдине, що встиг зрозуміти – це знову телефонувала жіночка. Цікаво, що не так? Чому вона ще не вийшла? Позаду щось зашуркотіло, а потім я отримав по голові. Перед очима пробігло багато різнокольорових крапок, здається я побачив ті самі зірочки, про люди інколи говорять, коли описують ефект від удару. На мить, втратив слух. Ноги підвели – я впав. Чийсь кросівок вдарив мене у сонячне сплетіння. Свідомість була все ще зі мною, але прилетіло мені добряче. Перша думка – добре, що не на смерть. Відкашлявшись, я знову почав дихати. Трохи припіднявся на лікті та підперся об переднє колесо автомобіля.
          — Сиди спокійно, дятел. Ключ від тачки, гаманець, телефон. Давай, а то грохну тебе.
          Говорив чоловік. Голос нервовий, прокурений. Навряд чи так звучав син тієї жінки-бідолаги. Та і який резон йому бити мене по голові? Якщо я ще мав допомогти з підключенням компа… Я витягнув гаманець, ключ та простягнув вперед. Далі віддав телефон. Поволі почав повертатися в реальність, навіть зміг розгледіти нападника. Ну і мордяка.
          — От, це все. Більше нічого немає. Правда.
          Дебелий чолов’яга у синьому спортивному костюмі ще декілька разів ударив мене по обличчю та в живіт. Я знову опинився на асфальті. Руки нападника почали тягнути мене за комір куртки.
          — Шкірянку знімай.
          Незграбними рухами я спробував виконати те, що було сказано, але вдалося не одразу.
          — Ну, рухайся!
          Знову удар, цього разу ногою. Нарешті куртку з мене стягнули. Зробили це, звичайно, грубо.
          — Не вбивайте. Я все віддав.
          — Та кому ти всрався, щоб тебе вбивати. Ти – худоба. Можеш навіть в поліцію побігти, тебе і звідти нахер пошлють. Забудь.
          Звідкись з’явився ще один чоловік, цей був меншим на зріст. Ногою він наче колоду відпихнув мене від машини, взяв у напарника ключі. Вони сіли до салону, завели двигун, перший нападник щось пробурмотів, а далі машина рушила. Мить – і я залишився сам на порожній вулиці. Без куртки, без грошей, без мобільника. Та ще й без авто. Мого улюбленого авто. Все сталося дуже стрімко.
          Метикувати після удару було важко. Мене нудило, я не міг сфокусувати зір, боліла черепна коробка. Похитуючись я прямував до під’їзду того самого будинку номер вісім, де за легендою жила ця жіночка з неіснуючим сином-школярем. Що це було? Підстава? Чи просто ось такий збіг обставин? Потрібно хоч якусь допомогу отримати. Гірше вже не буде. Я відчував, що можу втратити свідомість просто серед вулиці. Впаду – замерзну. Тому йти кудись далі, чи чекати, що хтось надійде не було сенсу. Найближчий будинок знаходився за метрів двісті, я не був впевнений, що дійду.
          Я увійшов до під’їзду, старі дерев’яні двері голосно скрипнули. Кругом темно і сиро, наче у склепі.
          — Ей. Допоможіть… — Тихо говорив я неслухняним язиком. Зупинився біля першої ж квартири та почав стукати. Спочатку тихо, потім голосніше. Стукав, стукав, навіть почав вже почав гукати про допомогу. Не відчиняли. Наступні двері – те саме. Вже майже гепаю в двері та кричу:
          — Відкрийте будь ласка! Допоможіть!
          Люди не чують, або не хочуть чути. Чи вдома нікого немає. Якийсь район-примара, інакше не скажеш. Як же паршиво… Зверху хтось крокував, спускався з другого поверху:
          — Ти чого кричиш? Ти хто?
          — Я Єлисей.
          — Хто-хто?
          — Я не звідси… Напали… Вдарили… Все забрали… Мені погано – Видавив я з себе та почав падати, втративши усі сили. Молодий лисий чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти підбіг до мене та допоміг втриматися.
          — Під наркотою? Бухий?
          — Ні… Мене побили…
          — Ну, не падай. Мене Василем звати. Зараз до мене піднімемось. Давай. Тут недалеко.
          Я обперся на нього та доклав усіх зусиль, щоб дійти до квартири на другому поверсі. Далі не пам’ятаю як саме опинився у ліжку. Чи то заснув, чи то втратив свідомість… Наступне, що пригадую – розплющую очі, над собою бачу темно-блакитну низьку стелю і чую віддалений голос:
          — … От так, старий, прикинь. Я наберу тебе зараз, точно скажу. Ага. Ну я думаю, що так. Ага.
          У кімнаті темно. Запах стоїть затхлий, навколо безлад. Хто фарбує стіни у темно-голубий депресивний колір?... Окрім голосу власника квартири я ще почув бадьору музику з хриплого динаміка. Щось на іспанській, здається. Настирлива противна пісенька. Не знаю, скільки я пролежав на тому ліжку, але надворі ще не вечір, через брудне вікно пробивалося бліде світло зимового дня. Я поволі піднявся з ліжка. Наче як живий. Все ще жахливо боліла голова та хотілося блювати. Ох.
          — Добрий ранок, йолки-палки.
          — Добрий ранок…
          Лисий молодик курив дешеву сигарету, і від диму я ледь не виблював на підлогу.
          — Курити будеш?
          — Дякую, я не курю. Скільки я пролежав, можете підказати?
          — Можу підказати. Годинку десь. Чуєш, дружок, а що з тобою сталось там? Чого ти ходиш майже голий в такий мороз і двері людям вибиваєш?
          — Я комп’ютер старий хотів продати. Ну, дешево… Віддати комусь. Жінка якась написала на сайті. Я ж оголошення зробив. От. Попросила привезти. У неї там син… Йому для навчання… Я привіз.
          — І ти приперся в наш район от так? У піжонських черевиках своїх? Куртку теж з тебе стягнули?
          — Куртку забрали, машину, мобільник, гроші, я взагалі без нічого.
          — От так справи…
          — Тут у цьому домі мешкає Марія? З двома дітьми?
          — Хто?
          — Ну жінка. Якій я комп’ютер привіз. Вона мені вказала цей адрес. І по телефону зі мною говорила…
          — Тут ніколи жодна Марія не жила. У нас тут і сусідів майже немає. Ну, ти натрапив на класичний розвод, що я можу сказати. Тішся, що не убили. У нас на районі різне буває.
          — Дякую, що допомогли мені.
          Василь докурив свою цигарку. Зміряв мене поглядом, злегка усміхнувся:
          — Ну ти типу будь тут поки. Відлежись. Хавати хочеш?
          — Я не хочу їсти, дякую, мене нудить. Є у вас якась таблетка від голови? Був би дуже вдячний… І зателефонувати від вас… Таксі б викликати. Я позичу у вас на дорогу. Я все віддам.
          — Таблетку зараз організуємо.
          Через декілька хвилин він приніс мені велику білу таблетку та стакан води. Приніс навіть холодну ганчірку, щоб я до голови приклав. Я швидко проковтнув таблетку та почав охолоджувати мої нещасні мізки. Це лишень у кіно після сильного удару по голові герої швидко приходять до тями. Я розумів, що мені дійсно пощастило, адже удар, в принципі, не був дуже сильним. Нападники не хотіли мене скалічити, або убити. Їхня ціль була просто пограбувати.
          — А можна телефон?
          — Посиди поки спокійно. Все тобі зробимо, поїдеш додому. Мені треба тут побалакати по телефончику. Ще води принести?
          — Ні, дякую.
          Лисий молодик вийшов з кімнати та зачинив за собою двері. Самі ж двері були геть дешеві, напевне, такі двері взагалі немає сенсу ставити. Дмухнути трохи, і їх знесе. Уже не кажучи про звукоізоляцію; я міг розчути окремі фрази, які озвучував господар квартири, хоча спеціально не вслухався.
          — … приїжджай… на ферму нового робітничка… Руслан… хех…оформимо… та це лох якийсь…
          Я піднявся з ліжка. Нудота відступила. Відчинив двері та спитав:
          — Можна мені телефон будь ласка? Я таксі викличу.
          Нехороші думки почали народжуватися в душі. Дивний телефонний діалог напружував. Я відчув, як мені скрутило живота від злого передчуття. Потрібно було забиратися геть з квартири лисого господаря.
          — Та сиди спокійно. Мій дружбан скоро приїде, він тебе відвезе.
          — Не треба, я на таксі…
          — Кажу тобі, сиди спокійно. У тебе голова не варить, яке ти таксі збирався викликати. А дружбан тебе доставить.
          — Я краще піду… не треба…
          Я спробував підійти до своїх черевиків, щоб взутися, але молодик одразу ж з’явився у мене на шляху. Не боляче, але сильно він притис мене до стіни однією рукою. В іншій тримав кухонного ножа. Гостре лезо раптом вперлося мені в шию:
          — Тихо! Ти нікуди не підеш. Ти вже доходився сьогодні. Мало? Ще хоч слово скажеш, або зробиш рух, я тебе приріжу. Чув мене?
          Я кивнув. Василь відпустив.
          — Пішов назад до кімнати. Бігом!
          Я підкорився. Потрібно було щось вигадати, і то як можна швидше. Адже до цього лисого вже прямують його друзі, як я розумів. Ті, що говорили з ним по телефону про якусь ферму. А ще – мене назвали лохом. Можливо, не дарма. Адже втрапити у таке… Я глянув на брудні шибки маленького віконця у кімнаті. Ні, не варіант. Нічого не встигну зробити. Він почує. Я оглянув кімнату – старе крісло біля ліжка, килим на стіні, перекошена тумбочка в кутку. Все. Брати до рук стільця та кидатися на власника квартири? Приріже. Я відчував, як пульсує кров в організмі, кожен удар серця відбивався болем у черепній коробці. Ноги тремтіли, але я хоча б стояв на них більш впевнено. Господар квартири увійшов за мною. Штовхнув мене на ліжко. Сів на стілець поряд.
          — Послухай, не показуй цирк тут. У тебе невеликий вибір. Або ти поводишся тихо, приїжджає мій кореш, і ти покірно ідеш з ним. Тебе ніхто не здасть на органи, не уб’є, не бійся. Просто на ферму поїдеш. Будеш працювати. Попрацюєш так декілька місяців, і тебе відпустять на всі чотири. Тобто або ти себе тихо поводиш і живеш. Або я тебе приріжу от прямо на цьому ліжку. Віриш, що я це швидко можу зробити? І без наслідків? Віриш?
          — Вірю… Не треба, будь ласка…
          Задзвонив телефон на кухні. Лисий молодик забув його взяти з собою. Він швидко вийшов з кімнати. Пройшло секунд сорок десь. Василь почував себе впевнено і зовсім мене не боявся. Кажуть, екстремальні ситуації здатні розбудити всередині нас таке, про існування чого ми не здогадуємося. Не можу пояснити нічим іншим той факт, що мені до голови прийшло зробити наступне. Я взяв стакан з недопитою водою та вилив собі на джинси. Потім опустився на коліна, та почав голосити, не дочекавшись поки повернеться лисий покидьок:
          — Я дуже прошу, я дуже прошу, дайте щось від серця, будь ласка! У мене хворе серце, я дуже прошу вас…
          Голос звучав жалюгідно, наче щеня плакало. Але у цій ситуації мені не довелося докладати зусиль, щоб досягти такого ефекту. Мені дійсно було страшно. До такої степені, що якби я дійсно хотів до туалету, то і вода не потрібна була.
          — Що ти тут шмарклі розпустив?
          В дверях стояв молодий чоловік з ножем. У вільній руці він тримав мобільник.
          — Я благаю… Дайте щось від серця… Що не будь.
          — Так, я потім тебе наберу, старий, тут у мене справа. Роби поки що як кажу.
          Він завершив телефонну розмову, поглянув на мене та вилаявся. Мабуть, трохи розгубився, коли побачив мої мокрі джинси.
          — Фу, яка ж ти мерзенна скотина!
          Я почав розстібати ґудзики сорочки, ніби мені важко дихати. Руки тремтіли й так – тут вигадувати нічого не довелося. Постарався зробити таке нещасне й водночас жахливе обличчя, яке тільки міг. І це подіяло. Господар квартири розгубився на хвильку.
          — У мене серце… Хронічний перикардит… Серце… Благаю…
          Перикардит – здається, запалення стінок серця. Можливо й ні. Я читав щось про цю хворобу в інтернеті, чи якесь відео дивився. Не пам’ятаю. А от назву самого захворювання запам’ятав.
          Я ніколи не вважав себе сміливою людиною. Досі не розумію, як я на це відважився тоді. Адреналін, отже, творить чудеса. Коли лисий молодик повернувся з якимось пакетом в руках (напевне, аптечкою), я вже зрозумів, що я зараз зроблю. Іншого виходу не було. Я вдав, ніби задихаюсь. Нігтями дряпав собі груди, примружив очі та хрипів. Нігті залишали глибокі сліди на шкірі, мені пекло.
          — Ну, ну, Євгеній, чи як там тебе. Зараз, чекай. Не треба копита відкидати…
          Видовище було ефектним, це я відразу зрозумів. Він всього на мить відволікся на пакет з ліками, але цього вистачило, щоб я з усіх своїх сил, що у мене залишилися, кинувся на нього з кулаком вперед. Я вгатив йому якраз у сонячне сплетіння; напевне тому, що ще зовсім недавно і сам туди отримав удар. А можливо я згадав щось, чому навчився під час відвідування секції боксу, яку ми відвідували з братом ще в підлітковому віці. Нас затягли туди шкільні товариші. Ми змогли цілих пів року відвідувати заняття в таємниці від батьків. Коли ж вони дізналися про хобі своїх хлопчиків – був страшенний скандал. Тоді вони заборонили займатися “цією м’ясорубкою для бидла”, сказали, що ми соромимо родину, та виносили нам з Орестом мізки декілька місяців поспіль.
          Як не дивно, я встиг влучити. Лисий тихо зойкнув, я навалився на нього всією вагою свого тіла, ми впали на підлогу. Я вчепився його праву руку, що продовжувала стискати ніж. Він не відпускав. Ще трохи, і він почне бити у відповідь. Тоді мені кінець. Я не вигадав нічого іншого, як просто вчепитися зубами у його щоку. Хотів відволікти від ножа. Потрібно дістати ніж. Ніж. Я втиснув зуби у його шкіру, частково зачепив губі його рот. Лисий молодик заволав від мого “поцілунку” так, що у мене ледь не вибухнув череп. І здається це не просто порівняння – його крик викликав сильний головний біль. Хоча він і не думав вщухати й так. Я тиснув зубами що мав сил, і намагався витягнути ніж. Годі й дивуватися, звідки я тоді знайшов сили. Коли мені врешті вдалося забрати у Василя холодну зброю, я ледь не впав знесилений, перед очима забігали мурашки. Лисий продовжував кричати. Я виплюнув те, що було у мене в роті, ледь не наблював на підлогу. З моїх вуст стікала кров, а господар квартири намагався затиснути рану рукою та невпинно лаявся. Взявши ножа міцним хватом, я швидко підвівся. Довкола все хиталося. Хотів, було, пригрозити Василеві ножем, але вирішив краще втікати, поки була така можливість. Молодик почав підводитися, його обличчя заливала кров.
          — Суко! УБ’Ю!!!
          Прожогом я вибіг з квартири. Не пам’ятаю, як її відчинив, але якщо я звідти вибрався – отже замок був звичайним. Я біг сходами, задихаючись від жаху. Ще трохи – і вхідні двері до під’їзду. І ось – на вході з’явилось двоє чоловіків. Напевне це й були друзі Василя. Не зупинячись, я влетів в них немов шар для боулінгу в кеглі, одного точно збив з ніг. Я не відчував землі під собою і не розумів, що роблю. Просто біг. Збивши чоловіка з ніг, я сам ледь не впав, але сяк-так втримався на ногах. Я підняв догори ножа:
          — Назад!!!! Назад!!! У мене ніж!!! Назад!!!
          Мені здавалося, що я кричу, але слова губилися десь в горлянці. Дряпали мені рота, виходили назовні окремими складами. Двоє чоловіків витріщилися на мене. Обличчя одного я запам’ятав, він, вочевидь, давно не брився. Мав густі брови та смуглу шкіру. Цікаво, це випадково не він Руслан?... Біля під’їзду я помітив коричневий мінівен. Туди, напевне, мене і збирались засунути. Я продовжив тікати.
          Мені весь час здавалося, що розгнівані чоловіки женуться за мною. Ось-ось і схоплять. Одному Богу відомо, куди я забіг врешті решт. Я минув декілька дворів, вибір на дорогу, ледь не втрапив під колеса якоїсь машини. Не знаю, чи бігли вони, а якщо бігли, то як довго, але все ж втекти я зміг. Гарячий піт заливав мені очі, жахливо боліла голова. Я знесилено впав біля якогось сміттєвого баку. Мене одразу ж знудило. Перед собою бачив лишень пелену. Не знаю, чи втрачав свідомість. Але чітко пам’ятаю неймовірний холод. Я ж був без куртки, у одній лишень сорочці. Та ще й джинси мокрі. Точно захворію. А ще – тут щось дуже сильно смерділо поряд. Окрім смітника.
          — Що ти тут розлігся?
          Я підвів погляд. Наді мною схилився бомж. Он воно що.
          — Мені холодно.
          — Забирайся до чортової матері від мого смітника. Іди далі. Це моя вулиця.
          — Я… Мені не потрібен смітник.
          — Пішов звідси, наркот! Встав і пішов!
          Я через силу підвівся. Вигляд я, напевне, дійсно мав не дуже презентабельний. І навколо рота, припускаю, була кров лисого покидька з вулиці Електричної.
          — Ну що це за день такий, а?! – Запитав я незрозуміло в кого, стримуючи сльози. Агресивний бомж показав мені середній палець. Плакати хотілося чи то від болю, чи від образи, чи від того, що замерз. Я насилу підвівся та побрів вперед. Ножа, до речі, при мені вже не було. Я міг загубити його ще коли зіткнувся з чоловіками біля під’їзду. Або коли біг.