Читати книгу - "Мелодія нашої осені, Тая Стрельцова"

— Доброго ранку, Інна!

Даниїл бадьоро привітався з дівчиною на ресепшені, зайшовши в стоматологічну клініку, як до себе додому. Яна йшла за ним слідом, ніби тінь: змучена болем, виснажена після безсонної ночі. З самого дитинства боялась стоматологів. Дякувала природі і батьківським генам за здорові зуби, але настав таки той страшний момент, коли зуб заболів. Так надіялась, що біль мине… Не минув. Вчора стало геть погано. Ледь не плакала на парах. А її хлопець, побачивши, в якому вона стані, записав на ранок до свого брата на прийом. Він у нього стоматолог. Якщо вірити Даниїлу, найкращий в місті.

— Привіт! — всміхнулась Інна.

— Мій брат вже прийшов?

— Так. У нього сьогодні перший пацієнт на восьму був записаний. Зачекайте трохи.

— Янка, давай свій плащ, — повернувся до неї Даниїл.

Допоміг повісити плащ в гардероб і сів разом з нею на диван напроти ресепшена.

— Ну чого ти так хвилюєшся? — взяв Яну за руку, помітивши, як та тремтить. — Кажу тобі: Марк — найкращий! До нього ходять всі мої друзі. Та що там! Навіть впливові люди нашого міста — його пацієнти.

— Розумію, — тихенько відповіла Яна. — Нічого не можу з собою вдіяти.

Даниїл всміхнувся і хотів ще щось підбадьорююче сказати, але не встиг.

— Інна, запиши Віктора Володимировича на наступний прийом. Підбери зручний час. Бажано протягом цього тижня.

З кабінету вийшов лікар, мабуть, той самий Марк. Яна поки що побачила його тільки зі спини, але вже здалось, що вони з Даниїлом зовсім не схожі, хоч і рідні брати. Дан рухався вільно, плавно. Кожен рух Марка, навпаки, був чітким, але випромінював впевненість. І розпорядився він таким серйозним тоном…

— Добре, — кивнула Інна.

— Дякую вам! — потиснув руку лікарю пацієнт, який вийшов за ним.

— Будь ласка! Чекаю на наступному прийомі.

Тепер він обернувся так, що можна було розгледіти обличчя. Дійсно не схожий з Даниїлом, але теж симпатичний. Дан — стильний, в татуюваннях, з пірсингом в брові. Марк мав менш яскраву зовнішність, але виглядав більш мужнім. У нього по-чоловічому красиві риси обличчя: вольове підборіддя, прямий ніс, але найбільше приковував увагу погляд теплих карих очей. 

— Привіт! — помахав рукою Дан. — Яна, це мій брат, Марк.

— Доброго ранку! Дуже приємно, — абсолютно байдуже відповів Марк. 

— Мені теж, — ледь проговорила крізь біль.

— Кабінет буде готовий за п’ять хвилин.

— Слухай, якщо вже передаю тобі Янку з рук в руки, то я поїду на пари, — встав з дивану Дан.

— Як хочеш, — розвів руками Марк. — В якості асистента ти мені не потрібен.

— От і добре. Яна, напишеш потім, ок?

Дівчина тільки кивнула.

— Дякую! — сказав брату.

Швидко поцілував Яну в щоку і пішов з клініки, помахавши на прощання Інні. Яна важко зітхнула, спостерігаючи, як за тим, як зачиняються двері за Даниїлом. Розуміла, що ще трохи і опиниться на кріслі у кабінеті лікаря. З’явилось відчуття приреченості.

— Яна, ви не передумали? — звернувся Марк.

— Ні, — встала і пішла в кабінет.

Відрегулювавши висоту крісла, Марк почав її оглядати.

— Зуб, який вас турбує, — єдиний, до якого я маю претензії. Але це може виправити пломба. Чому тоді ви так хвилюєтесь?

— Не знаю. З дитинства боюсь стоматологів, — ніяковіючи, знизала плечима.

— Сподіваюсь, ваше ставлення зміниться після лікування у мене.

На мить Яні навіть здалось, що Марк посміхнувся, та маска це приховувала. Здалось чи ні, але їй стало трохи спокійніше.

Протягом прийому зайвих розмов більше не було. І, на щастя, тривало все хвилин двадцять.

— Готово, — повідомив Марк, завершивши роботу.

— Вже? — зраділа Яна.

— Так. Проте ви маєте зібратись з силами  прийти ще раз. Сьогодні я поставив не постійну пломбу.

— І коли треба прийти?

— Днів за десять.

— Добре. Дякую! — посміхнулась.

Раділа, бо виявилось, що все не так страшно, як вона собі уявляла.

— Будь ласка, — відповів Марк, йдучи з кабінету. — Інна, запиши цю пацієнтку через тиждень.

Інна відразу ж почала дивитись на моніторі комп’ютера вільні години прийому.

— Понеділок і середа на дев’яту тридцять вільно.

— А можна не зранку? — невпевнено спитала Яна. — У мене навчання. І пропускати небажано…

— Тоді на шістнадцяту тридцять у вівторок. Підійде?

— Так, — посміхнулась Інні. — Дякую!

Оплативши прийом, Яна взяла в гардеробі плащ, швидко накинула його і, ще раз подякувавши лікарю, пішла.

— На вигляд, приємна дівчина, — сказала Інна Марку, який стояв на порозі свого кабінету увесь цей час.