Читати книгу - "Талісман обраної, Ася Чирокбей"

Птахи Вартових першими відчувають небезпеку.

Білосніжка зашипіла, і це була вірна ознака, що погань недалеко. Ми рушили з місця, набираючи хід, і понеслися до замку. Скриньку довелося покласти за пазуху, щоб не згубити у заростях. Моя слабкість після поранення давалася взнаки, та з огляду на поведінку птаха ще були шанси дістатися до безпечного місця раніше, ніж ворог наздожене нас.

Вереск вдарив по вухах. Білосніжка зірвалася з плеча і кулею полетіла вперед. Я помітила, що мої супутники кидають на мене тривожні погляди. Виск тварюки пролунав ближче, але й до річки залишалося всього нічого. Чоловіки трималися в ар'єргарді. Хтось із них, коли ми виїхали з лісу, уривчасто кинув про двох стрибунів.

Не можу передати, як це мене розлютило! Навіть самопочуття покращилося.

Не встигла я отримати свою зброю, хоч і не дуже розумію, що вона собою являє, як у мене її хочуть відібрати. Бажано разом із життям!

* * * * *

Моє пробудження в цьому світі бувало різним. На безлюдному острові, куди мене закинуло після перенесення, я прокидалася від холоду, коли приємне тепло догоряючого багаття змінювалося прохолодним вітром, який проникав в усі щілини мого притулку. У трюмі корабля, де нас із Даном тримали в полоні, прокидалася від крику наглядача. Доводилося прокидатися по тривозі, коли мирне поселення атакували чудовиська. Але вперше я прокинулася від того, що сонце заглядало у вікно.

Непомітно для себе, я звикла вважати цей світ своїм, переймаючись його бідами і турботами. Замок став для мене острівцем безпеки, але чи надовго? Щонайменше двічі я встигла побувати на краю загибелі, а один раз на краю чогось такого, чому в моєму світі навіть не було назви. Після застосування Чорного Серця, загадкового артефакту, здатного зцілити будь-які поранення, людина може не прокинутися взагалі або, того гірше, прокинутися зміненою.

Відчувши теплий дотик на обличчі, я розплющила очі і одразу ж заплющила. Та заснути не вдалося. Заважала думка, що наближається полудень, а я валяюся як остання ледарка.

Світ, у який я волею долі потрапила кілька років тому, схожий на Землю і водночас не схожий. Хвилі цивілізацій, що змінювали одна одну, залишили тільки окремі уламки від могутності тих, хто належав до цього світу в минулому. Якщо Землю можна порівняти з тихим палісадником десь на околиці Всесвіту, то тут щось на кшталт перехрестя. І, як на будь-якому перехресті, хтось із водіїв дотримується правил і поводиться чемно, а хтось ні.

У цьому новому світі я багато чим завдячую Дану, моєму відчайдушному землякові, Полуденному Вартовому і господареві замку, де я перебуваю. Він рятував мене тричі. Першого разу витягнув із Богом забутого острова, куди я потрапила після добровільного експерименту з перенесенням свідомості. У місці, куди мене закинуло, цілий місяць довелося боротися за виживання, і ось Дан знайшов мене — завдяки щасливому для мене, і парадокс! — нещасливому для нього збігу обставин. Щоб наша зустріч відбулася, йому довелося пережити зраду, яка коштувала йому флоту і ледь не коштувала життя.

Вдруге він врятував мене від смертельної рани, добувши Чорне Серце. Непоказний на вигляд клубок ниток являє собою біоімплантат, створений невідомою цивілізацією, причому далеко не з добрими цілями. Такі біоімплантати призначені перетворювати людей на монстрів. За іронією долі, здобуті з розвинених монстрів, вони виліковують будь-які поранення і хвороби. Навряд чи їхні творці планували творити добро в такий спосіб, але як вийшло, так вийшло.

Того разу для мого порятунку було достатньо однієї тисячної частини артефакту, проте Дан вирішив використати його цілком. Так я стала носієм Чорного Серця. Це повинно давати неймовірну швидкість регенерації та надзвичайні здібності. Щоправда, поки що я нічого такого не помітила, але й носіїв Чорного Серця в цьому світі небагато. Точніше, їх усього двоє — я і Дан.

Тим часом, зворотний бік застосування Чорного Серця проявився у всій красі: я провела в безпам'ятстві два роки. І мені ще пощастило, адже після застосування Чорного Серця людина може не прокинутися взагалі або прокинутися зміненою, перетворившись на одного з химерних монстрів. Я подумки зіщулилася. Важко сказати, що спонукало Дана піти на такий ризик. Пізніше, зневірившись у спробах пробудити мене від безпам'ятства, він пішов на штурм неприступної в'язниці імперських церковників, а потім і цитаделі демів на південному узбережжі, у пошуках способу мене розбудити. Що врешті-решт йому вдалося.

Я підійшла до вікна. Двір замку жив звичайним життям. Жінки, сміючись, готували їжу, чоловіки, напустивши на себе суворого вигляду, полірували зброю, а діти гасали по двору, радіючи теплій погоді.

Від споглядання мирної картини мене відірвав стукіт у двері. Увійшов Дан, на його обличчі не відбивалося нічого, крім любові й турботи. Можна було подумати, що моє здоров'я для нього найважливіше питання, наче немає скупчення чудовиськ на південному кордоні, рейдерів, що вештаються територією Міжгір'я, і хижих кораблів демів, що вишукують легку здобич на узбережжі. Дан поцілував мене в щоку і став розпитувати про самопочуття.

В ті дні Білосніжка багато часу проводила зі мною. Вона не надто балакуча, на відміну від зеленого папуги Дана. Більшість слів, які я від неї чула, адресувалися все тому ж зеленому папузі, у відповідь на його наполегливі залицяння. Вона була, мабуть, єдиним мешканцем замку, який міг собі дозволити зневажливе висловлювання в бік Зеленого, не ризикуючи отримати у відповідь образи та лайку.

— Ми виступаємо на південь Міжгір'я, — сказав Дан. — Хочемо пощипати рейдерів, а потім заїдемо на рудники.

З усіх можливих місць у цьому світі, рудники — улюблене місце Дана. Його надихає все, пов'язане з шахтами, виплавкою металу і технічними вдосконаленнями. Маю сказати, що останні принесли велику користь у боротьбі з поганню, чому я сама нещодавно була свідком.

— Це займе близько двох тижнів, — продовжив він. — Бережи себе. Пам'ятай, як я дорожу тобою.