Читати книгу - "Вічність для двох, Ірина Бондарчук"

Сонце повільно згасало за горизонтом, залишаючи по собі довгі тіні, що розтягувалися по озеру. Повітря було насичене запахом вологи та солодкуватим ароматом трав, що росли неподалік. Ліза стояла на краю старого пірсу, який скрипів під кожним її кроком. Вона обхопила себе руками, ніби намагаючись захиститися від легкого вечірнього вітру, хоча насправді холод ішов зсередини.

Це місце було її притулком. Тут, серед спокою природи, вона могла хоч на мить відпустити думки, які не давали їй спокою. Вона вдивлялася у воду, що тихо колихалася, немов намагаючись прочитати в її глибині відповіді на свої запитання. Але відповіді не було. Лише відбиття її обличчя, яке здавалося їй чужим і водночас знайомим.

Десь у далечині почувся звук кроків. Вона не обернулася. Їй не хотілося руйнувати цю тишу, що огортала її, наче ковдра. Кроки наближалися, і згодом вона відчула присутність ще однієї людини. Вона не знала, хто це, але дивним чином не відчула страху. Її тіло зберігало напруження, але душа залишалася спокійною.

Чоловік зупинився неподалік. Його тінь упала на воду, порушивши її рівну поверхню. Він не рухався, ніби теж намагався знайти щось у цьому вечірньому пейзажі. Ліза відчула, як між ними простяглася невидима нитка, тонка і крихка, але водночас міцна, як павутиння, що тримається навіть під вагою роси.

Вона не знала, чому її охопило це дивне відчуття — ніби вона чекала на нього все своє життя. Його присутність була водночас тривожною і заспокійливою, наче відповідь на запитання, яке вона навіть не наважувалася поставити.

Чоловік повільно підійшов ближче і зупинився біля неї. Вона відчула його погляд, але не повернула голови. Натомість її очі залишалися прикутими до горизонту, де останні промені сонця зникали в обіймах ночі. У цій миті було щось символічне — як зустріч двох світів, які ніколи не мали перетнутися, але все ж таки опинилися поруч.

Його присутність не здавалася випадковою. Ліза відчувала, що він теж шукає щось. Можливо, відповіді, які не можна знайти в шумі міста, чи спокій, якого не вистачало його душі. Їх обох привела сюди якась невидима сила, і хоча вони не обмінялися жодним словом, ця зустріч уже змінила їх обох.

Вітер піднявся сильніше, і вода під пірсом завирувала, ніби теж відчуваючи важливість цієї миті. Ліза злегка здригнулася, але не через холод. Її серце калатало в грудях, як у той день, коли вона вперше зрозуміла, що життя — це не лише низка випадковостей.

Чоловік відступив на крок, і вона знову залишилася наодинці. Але цього разу тиша була іншою. Вона вже не відчувала себе такою самотньою.

Коли вона нарешті зважилася поглянути в його бік, він уже зник у сутінках. Але в її душі залишилося відчуття, що це була не остання зустріч.