Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

На горизонті сходило сонце, заливаючи золотавим світлом безкраї південні рівнини. Над ланами, вкритими густою росою, злітали птахи, їхні крила сяяли, немов вони несли відблиски королівської слави. На кам’яній дорозі, що вела до величного Еранела, кілька вершників упевнено крокували вперед, їхні обладунки блищали у перших променях світанку. Попереду їхав вісник, тримаючи прапор із гербом Ельдарасу — три гори на червоному полі, символ сили й могутності цього королівства.

Королівство Ельдарас розкинулося між суворими північними горами, вершини яких ніколи не звільнялися від снігу, і родючими південними рівнинами, що годували країну своїми багатствами. Тутешні землі славляться густими лісами, багатими на дичину, і шахтами, що дарують рідкісні метали, з яких створюються найкращі мечі на всьому континенті.

У самому серці королівства височіло місто Еранел — столиця Ельдарасу, мов корона на голові великого монарха. Його височезні мури, прикрашені гербами найдавніших родів, бачили і часи слави, і години війни. В центрі міста, на пагорбі, стояв королівський палац із баштами, що, здавалося, торкалися самого неба. Тут, у величному тронному залі, на троні сидів Дамнед Гордий — король, чиє ім’я викликало захват у союзників і трепет у ворогів. Відомий своєю жорсткістю, Дамнед ніколи не терпів непослуху. Однак, попри всю свою суворість, він був розумним правителем, який розумів силу компромісу. Він дозволяв деяким містам зберігати автономію, знаючи, що така свобода робить його королівство сильнішим і стійкішим до зовнішніх загроз.

Одним із таких міст був Лендорн — мов стара рана на західному краю королівства, що ніколи не загоюється, але й не дозволяє себе забути. Його вузькі вулички плуталися між високими кам’яними будівлями, мов нитки павутини, що притягували й утримували кожного, хто наважився ступити на його землю. Зведений у різні епохи, Лендорн тримав у своїх стінах спогади про покоління, що приходили й зникали, залишаючи по собі шрами історії. Це місто дихало туманом навіть у сонячні дні, ховаючи свої таємниці під покровом зволожених каменів і глухих провулків.

Попри те, що Лендорн офіційно визнавав владу Еранела, справжні закони тут писали зовсім інші сили. На вершині цієї хитромудрої ієрархії стояла міська рада, що складалася з багатих купців, власників шахт і впливових голів гільдій. Їхні руки тягнулися до всіх куточків міста, тримаючи під контролем як ремісників і торговців, так і темні підземелля, де вершилися тіньові справи. Корупція й змови були тут настільки ж природними, як і повітря, що огортало місто, а сама рада була більше схожою на павука, що вміло керує своєю павутиною.

Лендорн мав свою темну славу. Говорили, що його тіні живуть власним життям, спостерігаючи за чужинцями, а легенди про заховані скарби й прокляття, що переслідують нерозважливих, лише додавали цьому місцю химерної привабливості. Шукачі пригод і відчайдухи з усього королівства стікалися сюди, сподіваючись знайти початок нової історії — чи, навпаки, втекти від старої. Але Лендорн приймав не всіх. Тих, кого він залишав, називали «тінями Лендорну» — людьми, які зникали в його лабіринтах і ставали частиною його легенд, вписуючи свої імена в нескінченну історію міста, що ніколи не спить.

В одну ночей, ранньої весни, коли Лендорн прокидався від зимового сну трапилось дещо цікаве. Ніч у Лендорні була густою, мов чорнило, і лише тьмяні ліхтарі, що висіли на скрипучих ланцюгах, кидали слабкі острівці світла на мокру бруківку. Десь у віддаленому провулку чулися кроки патруля, але Еріон знав, що вони минуть повз. Вони завжди йшли повз. Він стояв, притулившись до стіни старого складу, де тінь обіймала його, мов давній друг. У руках він обережно тримав невелику дерев’яну скриньку, щойно здобуту з майстерно замкненого сейфа. Її блискучий лак ще пам’ятав руки власника, який, напевно, навіть не підозрював, як легко можна втратити найцінніше.

Еріон завжди був там, де не очікували. Худорлявий, але з пружною статурою, він нагадував хижого звіра, готового в будь-яку мить зірватися з місця. Його густе темне волосся недбало спадало на лоб, частково затіняючи карі очі, що мовби полум’яніли в темряві. У цих очах ховалася дивна суперечливість: легкість усмішки могла заплутати, а оцінювальний погляд — застерегти. Це був погляд людини, яка знала, як змусити оточуючих розслабитися, щоб у найзручніший момент зробити свій хід.

На його обличчі грала звична ледь помітна усмішка, ніби він уже передбачав наступний крок подій. Та за нею ховалася стриманість і обережність, що завжди тримали його на крок попереду. Еріон був майстром гри на чужих слабкостях. У ньому поєднувалися безтурботність і внутрішня напруга — як у лука, готового випустити стрілу.

Його одяг був продуманим до дрібниць: темні кольори, що дозволяли йому зливатися з ніччю, легка шкіряна куртка, поточена слідами пригод, і міцні чоботи, що залишали на землі лише примарний слід. На поясі висіли невеликі ножі, а численні кишені приховували замкові відмички, кілька монет і речі, які інші назвали б непотребом, але для нього вони були ключами до будь-яких дверей.

Еріон давно перестав думати про долю. Для нього було важливим лише те, що він міг забрати цього дня, цієї миті. Його життя було грою, у якій правила змінювалися за кожним рогом. Він знав, що більшість сприймає таких, як він, за тіні — швидкі, непомітні, тимчасові. Але Еріон любив тіні. Вони ніколи не зраджували.

Він поглянув на скриньку в руках, намагаючись зрозуміти, що в ній такого важливого, що охорона сейфа була такою ретельною. У глибині душі його завжди тягло не лише до здобичі, але й до загадок, які вона приховувала. Ця ніч мала стати звичайною, без пригод і без наслідків. Принаймні так він вважав, доки у тиші не почув за спиною легкі кроки — занадто тихі, щоб належати випадковому перехожому. Тінь, у якій він ховався, раптом здалася йому менш безпечною. Він не встиг зреагувати, як охоронці, що з’явилися з нізвідки, як привиди з глибин ночі, схопили його. Шум глухого удару об стіну змусив його тіло стиснутись від болю, коли один з охоронців звалив його додолу, а інший взяв його за руки.