Читати книгу - "Муркотько з підвіконня, Вікторія Токар"

Мороз вимальовує чудернацькі візерунки на вікнах. Створює вигадливі сніжинки та химерні гілки, схожі на білосніжну папороть. Лютує хижа заметіль, вдягає в холодні високі білі шапки все навколо.

Маленький Муркотько тулиться на підвіконні. Намарне він намагається бодай трішечки зігрітися теплом, що ховається по той бік скла. Там, де щовечора горить яскраве світло, дзвенить сміх, де є купа теплих ковдр та подушок, живе таке ж маленьке кошеня, як і він. Його люблять, обіймають, пригощають смаколиками. З ним граються барвистим фантиком на довгій мотузочці. Для нього купують дорогий корм, красиві ошийники та іграшкові мишки. Його шерстку розчісують чудернацьким гребінцем, що випльовує густі клубочки пари.

Щасливий пухнастик по той бік скла проживає мрію самотнього Муркотька.

Маленькі кінцівки дерев’яніють від холоду. Згадується, як місяць тому сердився розпещений Улюбленець Долі. Навіть подряпав руки своїх господарів, бо ті вимили його лапки, які він запхав у тарілку з варенням. А от доріжка з рожевих липких слідів на новенькому килимі його геть не хвилювала.

— От би потрапити в іншу реальність, — шепотів собі під носа Муркотько, — де такі чудові люди прихистять мене. Нехай ті лапки миють хоч щодня! Я  навіть тихесенького «няв» не мовлю…

Та, на жаль, він народився на вулиці й навіть не смів сподіватися віднайти господарів. Люди люблять породистих! Купують за величезні гроші кошенят з родоводом на кілька поколінь блакитної крові. А таких, як він, підгодовують об’їдками, якщо пощастить.

Його мамі-кішці пощастило навіть більше. Так гадалося…

Сіро-коричневу смугасту Соньку дуже полюбила старенька бабуся. Жінка навіть хотіла забрати її разом із синочком до себе. Та діти, з якими вона жила, запротестували. Мовляв, «у нас немовля, не треба тягти в дім розсадників бліх, шерсті та болячок». Втім, ніхто не міг заборонити їй витрачати свою пенсію на ласощі для котиків.

Сонька щодня приходила до зеленої тарілочки біля під’їзду, але своєму кошеняті не дозволяла наближатися.

— Чекай отут, я принесу, — наказувала й швиденько бігла за здобиччю, озираючись на всі боки.

Кішка ніби відчувала щось.

Якось Соньку спіймали сп’янілі молоді хлопці.

Того дня він бачив свою маму востаннє…

Відтоді Муркотько боїться під’їздів, тому втік у ту частину міста, де туляться одне до одного приватні будинки. Зазираючи потайки до вікон затишних осель, він бачив багато різних людей, але найбільше йому сподобалися оці господарі Улюбленця Долі. Від них одразу повіяло теплом, добротою та любов’ю. Однак, кошеня все одно не могло пересилити свій страх після втрати мами, тому старалося лишатися непоміченим та неспійманим.

Однак цього вечора хуртовина вирішила зіграти з ним злий жарт. 

Повіки тяжчають. Змоклі сумні очі Муркотька заплющуються. Маленький пухнастий засніжений клубочок так і лишається на підвіконні. Десь щось грюкає, але він вже того не чує.

Йому мариться прекрасний сон. В лапки тепленько. Та й не тільки в лапки — цілковитий комфорт обвиває його своїми міцними обіймами, немов мама-кішка. Чиясь рука легенько погладжує по голівці. Вчуваються тихенькі ніжні голоси:

— Який він милий…

— Справжнісіньке сніжне диво!

— Та він же в плямочку, — протестує дитячий голос.

— Коли я його знайшов, він був весь білий від снігу.

Муркотько розвертається животом до гори та солодко протягує всі чотири лапки. У цьому сні хочеться залишитися назавжди. Та Морфея ці котячі забаганки не цікавлять. Бере й виштовхує зі свого царства.

— Мамо, дивися, він прокидається!

Кошеня спинається на лапки, озирається навколо себе та не вірить власним очам. Він опинився у домі своєї мрії! Он те саме віконце, крізь яке він нещодавно заглядав сюди... Морозні малюнки здаються в сотні разів гарнішими: зимові дивовижі завжди красивіші, коли тобі тепло й затишно.

— Добре, що я пішов прочищати доріжки з вечора, — батько сімейства підхоплює Муркотька та обережно притискає до себе. — Чому ж тебе мама не навчила не спати на морозі, шибенику? — проводить міцною рукою по спинці та відчуває легке тремтіння. — Ну-ну, не бійся, ми тебе не образимо.

Неподалік сидить Улюбленець Долі та скептично спостерігає за дійством. Він ще не знає, але колись вони стануть друзями. Та поки:

— Ото, притягли безхатька в дім, — гордовито проводить язиком по лапі, — Доведеться тепер марудитися, уму-розуму вчити…

— А як ми його назвемо? — маленька дівчинка підскакує до тата.

«Мене? — не вірить власним вухам. — Мені дадуть ім’я? То це я зможу залишитися?!».

Кошеня досягає абсолютного щастя, тулиться мордочкою до дитячої долоні та починає голосно-голосно муркотіти.

— Ого, оце так Муркотько! — вигукує жінка, а потім жартівливо додає: — Сподіваюся, хропе він не так голосно…

Кінець