Читати книгу - "Тіні забутих сторінок , Олександра Гаріс "

Напевно, це був звичайний день – день, коли вона побачила його, того, хто назавжди триматиме її в страху.Дівчинка на ім’я Ева, Евеліна Гаріс, йшла додому по засніжених вуличках багатоповерхівок. Незважаючи на те, що вона жила в приватному будинку, їй подобалося ходити через багатоповерхівки – це здавалося їй особливим.Ева йшла додому після виснажливого робочого дня, аж поки не натрапила на книгу. Вона була оздоблена вишуканим камінням, мала золоті краї й виглядала так, ніби походила з давніх часів.

— Цікаво, хто ж тебе викинув? — промовила вона.

Ева озирнулася довкола — на вулиці, окрім неї, нікого не було. Лише Евеліна та книга. Дівчина вирішила забрати її додому, адже щось у цій книзі незбагненно притягувало її.
Поки Гаріс йшла, їй здавалося, що за нею хтось стежить. Дівчина на кожному кроці оберталася, але нікого не бачила. Їй ставало лячно, і Ева просила лише одного — дібратися пошвидше додому.Час йшов невпинно, а Велі здавалося, що вона стояла на одному місці.Нарешті Вель дібралася додому. Вдома її чекав котик на ім’я Деміс.

— Деміс, ходи, я тебе погодую, — сказала Веліна.

Коли Веліна погодувала свого котика, вона вирішила, що настав час подивитися книгу. Відкривши першу сторінку, вона здивувалася: там були звичайнісінькі малюнки та якісь руни.
Після того, як Веліна відкрила книгу, вона відчула дивне хвилювання в повітрі. Деміс раптом застиг і, поглянувши на книгу, почав низько мурчати, немов щось відчував. Веліна здивовано подивилася на нього і різко обернулася. Раптом її очі помітили, що предмети в кімнаті почали рухатися самі по собі: чашка, що стояла на столі, повільно піднялася в повітря і закрутилася. Веліна вражено відступила.
Веліна швидко закрила книгу, її руки тремтіли від страху. Вона не могла повірити, що з нею відбувається. Рішення було ясне — вона вирішила викинути її. Взявши книгу, вона вийшла з дому і, не вагаючись, викинула її в найближчий смітник. 

"Все, я більше не хочу нічого знати про цю книгу," — подумала вона, вирушаючи додому.

Але наступного ранку, коли Веліна прокинулася, її очі знову побачили те ж саме: книга лежала на її столі. Вона не могла пояснити, як вона опинилася там, адже викидала її! Серце Веліни забилося швидше, і в неї з’явилося відчуття, що книга не просто так потрапила до неї знову.

Веліна сиділа за столом, розгублено дивлячись на книгу. Вчора вона точно викидала її, а сьогодні знову знайшла на своєму місці. Її серце все ще билося швидше, і вона відчула, як по спині пробіг холодок.

Це якась помилка," — думала вона, але розуміла, що це далеко не так. Книга не просто з’явилася знову. Вона відчувала, як щось дивне і невідоме тягне її до себе, немов потужна сила.

Веліна взяла книгу в руки знову, цей раз з більшою обережністю. Вона почала переглядати сторінки, і тут її погляд зупинився на малюнках і рунах. Здавалося, вони змінюються, коли вона дивиться на них, наче відображають не тільки слова, а й її власні думки.

Несподівано знову щось відбулося. Тихий шепіт почав звучати з глибини книги, ніби голоси, що розмовляють між собою. Веліна злякалася, але цікавість взяла верх, і вона запитала тих голосів:

— Хто ви? Що ви хочете від мене?

Тихий шепіт знову стих, і на наступній сторінці з'явився малюнок, на якому була зображена вона сама, стоячи в тому ж самому місці, з тією самою книгою в руках.Веліна застигла, не вірячи своїм очам. Малюнок на сторінці був настільки детальним, що вона впізнала кожну деталь: те саме місце, її власне обличчя, вираз на ньому. Як це можливо? Як книга могла знати, що вона буде тут, тримаючи її в руках?

Тим часом, шепіт знову почав звучати. Тепер він був гучнішим, і здавалось, що голоси говорять лише для неї. Вона нахилилася ближче до книги, як заворожена, і спробувала розібрати слова. Вони не мали чіткої форми, але здавалось, що це були запитання, її ім’я звучало в кожному реченні. Евеліна відчула, як її тіло починає охоплювати хвиля тривоги.

— Що ви хочете? — ледве прошепотіла вона.

На наступній сторінці з’явилася нова ілюстрація. Цього разу на ній була зображена велика, темна фортеця на тлі бурі. В підписі до малюнка було лише одне слово: "Там."

Ева знову відчула цей дивний потяг до книги. Неймовірне бажання дізнатися більше не покидало її, хоч розум застерігав її від наступних кроків. Вона зажмурила очі, зробила глибокий вдих і, не знаючи чому, вирішила слідувати цьому поклику.

— Мабуть, я повинна йти туди, — прошепотіла Веліна, і, тримаючи книгу, встала з місця.

І ось вона вже стояла на порозі, готова вирушити в невідомість.
Веліна стояла на порозі, книга в руках, і серце її билося так швидко, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Вона злякалася. Страх охопив її всім тілом. Вона не могла повірити, що щойно думала про те, щоб піти до того місця, зображеного в книзі. Що це за фортеця? І що за сила тягне її до цього невідомого місця? Всі ці питання, і найбільше — що буде, якщо вона піде?

Вона швидко повернулася і зашторила двері. Руки тремтіли, коли вона поклала книгу на полицю. "Ні, я не можу йти туди. Це надто небезпечно," — думала вона, намагаючись заспокоїтися. Вона переконала себе, що це просто випадковість, що книга не може мати сили, щоб змусити її зробити щось, що вона не хоче.

Але, відходячи від книги, Веліна відчула гіркоту в серці. Невідоме прагнення до цієї фортеці не відпускало її. І чим більше вона намагалася заспокоїти себе, тим сильніше відчувала, що все, що вона зараз робить — це відмовляється від чогось важливого, від частини себе.

Ввечері, коли світло затухло, а тиша стала огортати її кімнату, Евелін не витримала. Вона знову підійшла до полиці і зняла книгу. Відчуття жалю за те, що вона залишила незавершеним, охопило її. Вона пошкодувала, що не пішла туди, коли мала шанс.