Читати книгу - "Козацькі таємниці, Selina Tamamushi"

Поруч з темними водами Дніпра, на острові Хортиця, де ще досі чуються відлуння козацьких пісень, вечір опустився мовчазною, оксамитовою завісою. Вітер гуляв серед старих столітніх дубів, шепочучи щось моторошне. Лише два силуети порушували цю майже гробову тишу.
— Кажу тобі, Влуд, це дурість! — гаркнув перший. Який був здоровенний чолов'яга, на якого навіть темрява боялася лягати. Широкі плечі, запорозький оселедець, а в очах — блиск, який міг би розплавити метал. — Хто це бачив, щоб вампір і спадкоємиць козака-характерника за кладовище відповідали?
— Якщо це дурість, то, прошу пригадати, як ти, Назар, опинився тут? — відгукнувся другий. Це був чоловік худорлявий, майже витончений, але з такою чарівністю, що будь-яка жінка в радіусі п'яти кілометрів відчувала раптове бажання поправити волосся. Він поправив чорний оксамитовий плащ, на якому не було жодної порошинки, і додав: — Нагадаю, саме ти, любий друже, заявив: “Та я цього мерця миттю наздоганю та копитом придавлю”.
— Бо не можна залишати такого безладдя! — Назар підкрутив вуса, які здавалися грізнішими за будь-який пістолет — Козаки — народ працьовитий! А тут таке твориться: могили розкопані, хрести покосилися, а на цвинтарі — сам знаєш хто шастає!
— Вампіри та перевертні? — невинно припустив Влуд, ховаючи білий блиск іклів та кривавий відтінок усмішки.
— Ні, гірше. Туристи! — Назар зітхнув. — Ще влітку їх якось можна терпіти. Але взимку? З ліхтариками? Ще й цих тиктоків знімають біля наших курганів! Ганьба.
Влуд лише знизав плечима, оглядаючи місцевість. Ліхтар на козацькому пасі обрамлював пейзаж у блідо-жовтому світлі. Старі надгробки, подекуди порослі мохом, здавалося, стежили за ними очима.
— Гаразд, — підбив підсумок Влуд. — Ми тут, щоб… як ти казав? “На кладовище порядок навести”. Що це включає?
Назар розкрив карту — не звичайну, а написану на старій козацькій шкурі.
— Ось тут — вхід до катакомб. Там щось шастає.
— Щось? Чи хтось? — уточнив Влуд, злегка піднімаючи одну брову.
— А яка різниця? — пирхнув козак. — Якщо то “щось”, ми його приб’ємо. Якщо “хтось” — теж приб’ємо.
— Чудова стратегія, мені дуже подобається. А що далі?
— Далі, — Назар повернув карту, — оцей курган. Люди кажуть, там серед ночі ходить якась “пані в білому”. Мабуть, заблукала.  Я впевнений — то якась з тих туристок.
— Пані в білому у ночі? Тим краще буде її знайти. Добре, почнемо з катакомб.
Вони рушили, освітлюючи шлях ліхтарем. Вітер завивав між могилами, неначе хтось намагався їх відмовити. Влуд ішов легким, майже невідчутним кроком, а от Назар — з важким тупотом, який міг би злякати навіть найбільш нахабного привида.
Катакомби відкрились після того, як рівень Дніпра впав. В них смерділо вологим каменем і старою магією. Стіни були вкриті дивними символами, які навіть Влуд, при всьому своєму двохсотлітньому досвіді, не зміг розпізнати.
— Ну і хто тут живе? — запитав Назар, наставляючи срібного ножа, який у нього був замість зубочистки.
— Щось древнє, — пробурмотів Влуд. — Мабуть, якийсь дух чи демон. Може, вони не люблять, коли ти так голосно дихаєш.
Раптом позаду них щось затріщало. Вони різко обернулися — але там було лише павутиння, яке ледве коливалося у світлі ліхтаря.
— Пора закінчувати ці ігри, — пробурчав Назар. Він зняв із плеча стару козацьку шаблю, яка світилася м’яким золотавим сяйвом.
— Шабля? Проти привида? — здивувався Влуд. — Це навіть для тебе… як це модно казати? Креативно.
— Це не просто шабля! — обурився Назар. — Це “Костогриз”! Дідівський артефакт.
Раптом із глибини коридору пролунав звук — наче хтось човгав ногами по кам’яній підлозі. Вони приготувалися. В темряві з’явився силует. Це був… кіт. Точніше, те, що залишилося від кота. Скелет з тьмяними зеленими вогниками в очах. Він зупинився, глянув на них і… почав нявкати.
— Ну, ти ж хотів “щось”. Ось воно, — зауважив Влуд, ледь стримуючи сміх.
Назар гаркнув, але замість того, щоб нападати, кіт просто облизав кістяний хвіст і побіг назад у темряву.
— Оце так захисник катакомб, — зітхнув Назар. — Я не буду кицьку ображати. Пішли далі.
Вони пішли за котом. У глибині катакомб їх чекало те, що могло б стати апогеєм їхньої пригоди… і стало.
Кіт привів їх до величезної круглої зали, що нагадувала давнє капище. У центрі стояв кам'яний вівтар, навколо якого світилися зеленуватим вогнем такі ж кістяні коти, як і їхній провідник. Вони сиділи, немов охоронці, мурчали моторошно синхронно і зливались у дивний хоровий ритуал.
— Мабуть, я тепер бачу, чому це місце тебе хвилює, Назаре, — пробурмотів Влуд, оглядаючи зловісну сцену.
— Це щось новеньке навіть для мене, — відповів козак, стискаючи шаблю. — Що, по-твоєму, вони роблять?
— Ну, якщо це давній культ поклоніння духу, то… щось не дуже гарне. Хіба що ти вважаєш, що воскресіння духів — це гарно.
Раптом один із котів, більший за інших, підійшов до вівтаря і поставив перед собою кістяну лапу. Вогонь у залі завирував, і з-під вівтаря почав підійматися силует.
— Готуйся, Назаре. Здається, зараз нам буде весело.
Силует набував форми, витягувався, наче згусток туману, і зрештою перед ними з’явилося щось схоже на примарного козака, але з моторошним обличчям черепа.
— Хто посмів турбувати мене?! — пролунало грізно, і голос рознісся підземеллям.
— Ти хто такий? — гримнув Назар, зводячи "Костогриза" вгору.
— Я — отаман Чорний Ріг,  та дух який зібрав в себе загублені козацькі душі! — відповів привид, здіймаючи руки, а кістяні коти завили дивним котячо-привидським хором.
— Отаман, кажеш? — Влуд невимушено підійшов ближче. — А чому тоді котами керуєш, а не людьми?
— Бо всі люди втекли! — огризнувся привид. — А коти вірні. Білі та пухнасті! — всі подивились на скелети котів. — Ну ладно, пухнасті були колись.  Вони охороняють моє царство! 
— І що тепер? Ти хочеш зжерти нас чи просто похизуватись? — глузливо кинув Назар.
— Можна мене повернути до вічного сну? — раптом відповів привид, несподівано спокійно. — Для цього багато не треба. Віддати шану та покласти на вівтар козацький оберіг.
Назар і Влуд переглянулися.
— Оберіг? У нас є "Костогриз"! — запропонував Влуд.
— Гей, ти чого мою спадщину розбазарюєш. До того ж Шабля не підійде! Це бойова зброя! — пробурмотів Назар. — Нам потрібне щось більш… символічне.
Назар замислився, потім поліз у кишеню й дістав… шматок сала.
— Ось тобі оберіг! — заявив він, поклавши його на вівтар. — Майже від себе відриваю.
— Та не вже, — здивувався Влуд, і почав роздивлятись боки кабана-перевертня.
Всі кістяні коти завмерли, а отаман Чорний Ріг вигукнув:
— Що це?
— Сало. Священне для кожного козака. — Назар усміхнувся. — Навіть ти, мертвий дух, маєш це цінувати.
Привид на мить застиг, уважно розглядаючи сало, яке лежало на вівтарі. Його примарні очі з черепа заблищали зеленим світлом.
— Сало… — протягнув отаман, і його голос, здавалося, трохи пом’якшав. — Це… символ наших звичаїв. Нашої сили. Але… як це допоможе?
— А ти скуштуй! — з усмішкою сказав Назар, підморгуючи Влуду.
Привид здригнувся, але потім, здавалося, змирився. Він простягнув примарну руку, яка ледь торкнулася сала. У ту ж мить сталося несподіване: зелене полум’я вщухло, коти зникли в темряві, а сам привид почав поступово розчинятися.
— Це… було досить смачно, — тихо сказав отаман, перш ніж його постать зникла остаточно. — Дякую, братове…
Катакомби наповнила тиша. Назар і Влуд стояли біля порожнього вівтаря, де ще залишався слабкий запах свіжого сала.
— Ну, це було… дивно, — сказав Влуд, піднімаючи брову.
— А ти сумнівався в силі сала? — засміявся Назар, ховаючи "Костогриза" за пояс. — Справжній козак навіть мертвого може ним нагодувати!
— Може, наступного разу спробуєш його для переговорів із туристами? — запропонував Влуд.
— Туристів сало не бере, — похитав головою Назар. — Їм би Wi-Fi на кладовищі, а не старовинні обереги.
Вони поверталися назад тим самим тунелем, який тепер здавався менш моторошним. Вітер знову шепотів у коридорах, нагадуя про давні часи.
— Отже, куди тепер? — спитав Влуд, коли вони вийшли на поверхню. Місяць уже піднявся високо над островом Хортиця.
— До пані в білому, — відповів Назар, трансформуючись в велетенського кабана.
Влуд лише посміхнувся та перетворився на кажана. У темних вод Дніпра, на острові Хортиця є багато таємниць, та їх надійно захищають незвичайні захисники кладовища.

Кінець