Читати книгу - "Автобіографія втрат, Наталія Юхимчук"

Мені 11 років. Я гуляю в дворі і бачу як до нас йде лікар. Йде дуже повільно. Я не розумію чому,  адже мамі погано. Чому вона не спішить? До невиліковно хворих не спішать. Це я зрозуміла згодом. Потім мами не стало. І я перестала говорити, бо мене чула тільки мама.

Тато, з чоловіка, який колись носив мене на руках, малював мені різних тварин і водив на прогулянки, перетворився на чоловіка, який заливає біль алкоголем і не хоче жити. Пасивне самогубство. Він старався боротись, але не зміг. Це був період постійного страху, сорому, безсилля. Як може попросити про допомогу дитина, яка не може говорити? Я навчилась купувати/розбавляти алкоголь, економити і відкладати гроші, щоб було за що купити їсти. Коли вночі слухаєш незрозумілі розмови, просиш нікуди не йти, просиш зупинитись, а зранку встаєш і йдеш в школу, бо ж треба вчитись. Мусиш брехати «Ні, тато просто спить», бо не можна його видати. І постійно хочеш кудись втекти…

І от я сиджу в міліцейській машині і даю покази: «Так, тато говорив, що болить серце». І тільки думаю про те, навіщо міліціонер 18-річну мене називає лише «по-батькові», якщо у вікно машини видно його тіло, засипане снігом.

Один в найгірших моментів це те, що залишається після того як близькі йдуть – їх особисті речі. Постійне нагадування, нерозуміння, що тепер з ними робити…

В той час поряд зі мною був хлопець, який згодом став моїм чоловіком. Він підтримував, мотивував і заспокоював. Почалось відносно спокійне життя. Через кілька років у нас народилась чудова дівчинка. Я завжди мріяла про повноцінну родину і сімейні традиції. І от з’явилась можливість втілити це у життя. Дівчинка росла і я стала помічати, що щось не так. Вона погано реагувала на людей, багато плакала, погано спала і поводилась не так як всі дітки. І коли їй виповнилось 2 роки, ми почули діагноз «аутизм – невиліковний …». Почався дуже складний період пошуку допомоги, рішень, відповідей на запитання. Далі ще карантин і ми виявились замкненими в чотирьох стінах разом з цими проблемами та безвихіддю.

Через деякий час після 10-річного ювілею одруження я почула фразу «Я не був готовий до такого. Я спілкуюсь з іншою жінкою. Я краще піду». І він пішов. Мій світ був повністю зруйнований. Якою б не була зрада: фізичною чи емоційною, її суть залишається незмінною. Це те, що не можна пробачити. Емоції з часом заспокоюються, але те, що вони зробили залишається. Ми вирішили розлучитись і витрачати свою енергію на виховання і реабілітацію дитини, а не на спільні претензії. Нам це вдалось.

2022 рік – починається війна. Він знову пішов. Цього разу за покликом серця, відчуваючи свою потрібність і обов’язок. Думаю, там він знайшов те, що шукав. Хоча б частково. Вірних друзів – побратимів і важливість спільної боротьби.

Через рік я отримую повідомлення «офіційно вважається зниклим безвісті»…Він знову пішов…цього разу в невідомість. Ця історія незавершена і чим завершиться нікому не відомо.

Якось я вирішила познайомитись з незнайомою, але невипадковою людиною. І при першій ж розмові, на тому місці, де мало би бути співчуття, я отримала відповідь «Ти сильніша, ніж думаєш». Ця фраза, разом з тією людиною, засіла в моїй голові. Ми насправді не знаємо свою силу, доки не потрапимо у безвихідь.

У кожного своя доля і свої випробування. І події, які перевертають світ і змінюють назавжди. Різниця у тому як людина реагує: здається чи продовжує боротись і шукати вихід. Я вже неодноразово переконалась, що якою важкою не була б ситуація – завжди знаходиться допомога. Можливо це і є ті ангели-охоронці, які нас оберігають. Всесвіт не дає людині випробування, які вона не може пройти. Оглядаючись на події мого життя, аналізуючи їх, я розумію, що без цього я б не була собою і не була б готовою до нових викликів долі. Кожна травмуюча подія дає досвід, який знадобиться в подальшому. Потрібно прислухатись до своєї душі і не обманювати себе. Якщо не відчуваєш любові до людини / справи / будь-чого – відпусти, інакше все зруйнується. Це тільки питання часу. Самообман завжди обходиться найдорожче.

А зцілення – це вибір людини. Можна все життя відчувати себе жертвою, скаржитись на важку долю, говорити про неможливість нічого змінити. А можна шукати способи прийняти свій біль і свої втрати. У кожного може бути свій спосіб, але він точно є. А серце, скільки б разів воно не було розбите, здатне любити. Просто інколи потрібно дозволити собі відкритись і відчути цю любов. Не замикати своє серце в рамки, в спогади, у зневіру чи страх.

Кінець