Читати книгу - "Спокушання морської діви, Войлок"

— Такі мужні руки, таке непохитне серце… найкращої долі варті.

З червоних пелюсток проливала медові промови, гарячим подихом шкіру за вухом ніжно повивала, спокусливо руками засмагле тіло до тремтіння ласками устеляла, поглядом у глибину його темних очей чарівно проникала.

Той блиск, що одного разу вона вловила, ту красу, що зуміла пізнати, той смак, що хотіла відчути… Усе в пам’яті лишилося назавжди. Й ось, до бажаного все ближче вродливиця: лискуча шкіра, якої хочеться торкатися і ніколи від неї не відриватися; привабливі очі, що так у душу дівочу запали…

Усе буде. Залишилося зовсім трішки. Вона сіла меті на хвоста.

— Ходімо зі мною, любчику, і ти ніколи не пошкодуєш. Лише про те, що так довго тримався віддалік.

Дедалі більше хвилі бажань підганяли вродливицю спокусою пронизувати моряка перед очима. Влучний шепіт, чіпкий погляд, чуттєві ласки. Обійняти, підкорити, поцілувати… У морські обійми навіки загорнути. Нехай серце радіє!

Ще трохи… Ці хвилі!.. відчутно накочують поволокою.

Очікування ― вени розпалює, наче вугілля своїм тріскотом ― піч; серце вродливиці подібно тріскоче. Ще трохи… Заплутати ланцюгами обіцянок, стиснути вустами мрії неземні, ― ось так, любий, ходімо зі мною.

Ненав’язливо смикнула ланцюгами, точно нитками ― ляльку, і поманила моряка за собою.

Підчепивши блідим пальцем підборіддя, поглядом у душу проникала, усі секрети наче лезом розтинала. Розпороти всі шви душі — ось чого вона прагне.

Кілька подарунків ― і все станеться. Спокусить, підкорить і разом потонуть у пристрасті морських вод.

Погляд сп’янілий його зустрічала своїм і надалі не дозволяла від себе відвести вродливиця. Ось вони ― чари її вроди. Підкорені моряки завжди валяться в ніжні обійми. Завжди. Ось вони ― її чари. Нікому немає порятунку.

Сидячи в шлюпці, втрачений моряк дивився на неї й насилу шепотів:

― Покажи мені рай, крале.

Вродливиця сліпучо, непомітно зловісно, посміхнулася. ― Ти не забудеш його аж до смерті, ― розкрила обійми та прийняла засмагле дуже тіло.

Ніжно погладжуючи спину, посміхнулася нестримно в потилицю, у передчутті блиснула очима і штовхнула.

Хлюпнули солоні краплі, у брижі розстеливсь, ― погляд не відвести. Найкращий пейзаж. Вродливиця давно підкорилася їхньому сяйву, хоч породило його сонце. Бо свідчать про появу істинного сяйва.

Давно вона не здатна опиратися блиску діамантів, які ховає обсидіан океану, давно вона полонена їхньою витонченістю, яка виринає слідом за насильно породженими зморшками ― нехай навіть небезпечно піддаватися спокусі, линути за покликом. Погляд не відвести.

Бажаний блиск з’явився під затихлою поверхнею океану, розбурхуючи знову і воду, і серце вродливиці.

Мелодію душі заглушить неможливо.

Тріщить вугілля серця.

Тріск, тріск.

У скронях уже шумно.

Діамант явився! ― Та дорогоцінність, яку декілька тижнів, місяців, років ― час утратив плин! ― тому вродливиця зустріла вперше, та краса, яку зуміла пізнати зблизька і відтоді прагне наступної нагоди, той смак, який жадала скуштувати… Обійняти, підкорити, поцілувати… У морські обійми навіки поринути.

Нехай серце радіє дарам діви незрівнянної! Ще трохи…

У пам’яті назавжди лишилася перша їхня зустріч. З того часу не вщухає тріскотіння. Ах, побачити її стало справжнім дивом!

Тріск, тріск.

Ось саме те обличчя, яке вона так прагнула побачити. Таке оксамитове і привабливо-бліде ― чарівна шкіра, якої хочеться торкатися і ніколи не відводити руку. А очі! Світ не бачив очей таких за все своє існування! Як запали ті очі в душу її дівочу! Ось той діамант, про якого вона не в змозі спинити думки. Погляд його очей водоспаду на заході сонця прекрасніший.

Її чарівниця прийшла.

З першої зустрічі серце прагне руки, холодні від глибин моря, цієї чарівниці на собі відчути, ніжний оксамит дотиків у душі закарбувати.

Віддала б! Віддала би навіть серце.

Але без серця людина не виживе.

А сирена?..

Вона би стала навіть сиреною, аби віддати їй усю себе!

Ні.

Тоді вона була би їй подругою, як усі.

Стала би чоловіком!

Ні.

Вона не шкодує, що є жінкою.

Чоловіки втрачають клепку від пісень сирен.

Вродливиця ж у нестямі від щастя кохання своє усвідомлювати!

Притиснути до грудей, пізнати її обійми — так хочеться! Так хочеться холодні губи поцілунком відігріти! Розпороти всі шви душі, аби на її оклик відгукувалася — ось чого вона прагне. Залишити частинку, ні, всю себе в ній.

Кілька подарунків, ― і все станеться. Спокусить, підкорить і разом потонуть у пристрасті морських вод.

Бажає душа пізнати ― її. Тільки її. Ніхто більше не потрібний.

Усе віддасть.

Усе, що забажає чарівниця.

Тільки б лягти в її обійми.

Готова навіть лежати в темних глибинах. Аби тільки з нею. Будь-яка смерть пристрастю обпалиться лише від її присутності. Тому не страшно.

Тільки прийми почуття роз’ятрені.

Чуєш? Ця пісня для тебе! Бачиш? Це чоловік для тебе! Їж! Я знайду тобі найкращу їжу!

Віддайся серцю моєму. Я ж віддам тобі все, чого твоя воля захоче.

Не втікай! Я маю нову пісню для тебе! Адже ніхто не складав сиренам пісень. Я буду першою! Це для тебе!

Прийми і мене, і пісню мою, і цей щирий дарунок, який я дбайливо виловила на суші для тебе.

Поки подруги чарівниці трапезують підношенням, сирена дозволяє вродливиці пестити своє обличчя. На подяку за частий гостинець, за стиглі рядки… Нехай чарівністю їм не зрівнятися зі співом морських дів, повнота почуттів — ось сила людської музики.

Сирена вже звикла — відчуває вродливиця. Пройшло багато часу, перш ніж вона дозволила таку крихту: приголубити. Доторкнутися до губ. Ні. Поки що не можна. Може, скоро…

Вродливиця пам’ятає їхню першу зустріч.