Читати книжки он-лайн » Містика/Жахи » Спокушання морської діви, Войлок

Читати книгу - "Спокушання морської діви, Войлок"

4
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2
Перейти на сторінку:

Ах, побачити її стало справжнім дивом!

Тоді її заповітним бажанням було стати капітаном корабля, зі зручного кабінету спостерігати за роботою інших, спокійно поїдаючи із трюму запаси. Однак будь-яка висока посада виривається клопіткою працею, часто безжально і дико, із самих низів. Вона була ще нижчою за юнгу на борту. Проте не скаржилася. Пробивається! — вірила всім серцем.

Корабель давно відбув від галасливих сірих берегів, увірвавшись за горизонт у пристрасні води, звідки ні видно темний дим промислових міст, ні чутно гул робочих цехів.

Вітрила полощуть. Корабель тихо качається поверхнею оманливо-нескінченного дзеркала, у якому відображається усе, що над ним відбувається. Були і блакить безхмарного неба, і мереживо нічних зірок, були і зголоднілі птахи, й енергійна крилата риба, були і великі сітки, у яких підіймали улов, і нелюдський крик тих, кого скинули за борт.

Набігли хмари. Знеспокойнів пейзаж.

Шторм підхопив корабель і заніс у Проклятий риф. Потемніло, наче весь світ довкола заразився тим прокляттям. Товща води немов набула глибшої чорноти. Небо точно вкрилося не хмарами, а шерстю чорної вівці. Скелі змовницьки споглядали на корабель з-під солоного оніксу: про них знали досвічені моряки по знакам довкола, але ніхто не міг прогледіти крізь чорноту штормового моря.

Хвилі їх підкидали й трясли невпинно. Як раптом! Діамант краєм ока вловили — і геть забули про загрозливість ситуації.

Фігура в сріблястім сяйві, ніби освітлена місячним туманом, ніби інеєм облюблена, виглядала над водою. Оніксові хвилі вирували довкола, здавалося, намагаючись обійняти її, покрити шаллю з головою, але щоразу містично розбивалися об те сяйво.

Вразила чарівниця вродою всіх до одного, а потім закликала піснею неземної природи серця моряків до себе. Дурні, впали в обійми штормового моря, в обійми його мешканців, серед Проклятого рифу, який вже багато століть тому підживлює легенди.

У той день лише чоловіки бездумно кинулися до морського діаманта. Вона ж була інакше підкорена, лишившись при своєму розумі та живою вернувшись додому. Відпустили — інакше не пояснити, як самостійно змогла виштовхнути корабель із зибучого шторму. Навіть не пам’ятає, що ж робила задля того. Лише те, як спорожніле судно перехопив торговий корабель, який повертався до її краю.

Та серце застрягло в тому оніксі, заблукало серед скель. Повернувшись на берег, ні, ще коли покинула риф, вона вже згорала від туги. Відтоді мета вродливиці — повернення до втраченого.

Одного погляду на чарівницю поки що достатньо, щоби полегшити тяжкість існування нарізно.

Серце одночасно випрошує більшого й задовольняється отриманим.
 

Існує безліч легенд про коханих, сумних до співчутливих сліз і чудових до захопливих вздохів, так нумо поповнимо їх. Нехай собі Пастух і Ткаля підкорюють небесні зірки, бо ж у нас є морські дорогоцінності з віддзеркаленням сонячної усмішки — чим не зірки. І тоді весь світ…

Ні. Жодного світу. Не потрібно нам жодної уваги. Достатньо нас двох. То ляжемо ж у оніксові обійми, нехай загострить наше почуття пристрасна вода! А як вспокоїться маленько ― ніжитимемося в обсидіанових обіймах. Хоч бурхливо, хоч заколисуючи ― усяк вода люба серцю моєму! Як і ти ― сліпуча!

Й очам не боляче. Вони тільки те й просять, що про можливість довше дивитися на вас, блискучі. Вічно.

Чи стане наша любов такою ж вічною, як спокусливість солоних вод?

Хочу лишитися з тобою. Дозволь. Пригорнутися до тебе. Не тікай. Пестити оксамит блідої шкіри. Надай відповідь. Пробувати на смак. Лише трішки. Дивитися в очі. Замиловано.

 

Чарівниця завжди мовчить. Невідома їй мова людська, але сподівається досягти розуміння жестами своїми. Сирена відповідає на ласки та знову в обсидіані зникає. 

І вродливиця знову повертається на людський берег за дарунком: заманює недосвідчених у мореплавстві чоловіків спокусливими обіцянками з “картою скарбів” і заводить корабель прямо в Проклятий риф, заштовхує в шлюпку “ми знайдемо скарби, до яких я наодинці не дістануся, так, у боргу не лишуся, від душі обдарую” й помалу відпливає. Хвилі розгойдують їх, наближаючи до угіддя скарбів.

Дісталася неоціненного скарбу, якого вона невпинно осипала дарами з часів першої зустрічі.

Сидячи в шлюпці, втрачений моряк дивився на неї й насилу шепотів:

― Скарб нікуди не дінеться, тож спочатку передоплата боргу. Покажи мені рай, крале.

Вродливиця сліпучо, непомітно зловісно, посміхнулася. ― Так, нікуди не дінеться. Я б залюбки його передплатила, ― розкрила обійми та прийняла засмагле дуже тіло, вглядаючись у глибину морського обсидіану. ― Такий рай незабутній. Ти не забудеш його аж до смерті.

Ніжно погладжуючи чоловічу спину, вона у передчутті усміхнулася, блиснула мрійливими очима і штовхнула…

Передплата віддана. Чи означає тепер, що вона може отримати скарб цілком?..

Гаряче дихання вродливиці торкнулося шкіри чарівниці, на мить відігрівши холодні морганіти. Досягла! М’які рум’яні подушечки людських губ зіткнулися з блідим оксамитом губ сирени. Розчервонілі й розбухлі, вони м’яли і заривали їх, немовбито на ліжку — у ковдру.

З грудей вирвалося хрипке зітхання. Досить очікувань! — серце розуму заволало. У кільце теплих рук своїх уклала вродливиця морську діву.

Хлюпнули солоні краплі, у брижі розстеливсь. Пристрасні води ще довго не вщухали.

У їхніх неосяжних глибинах нічого не розгледіти:

Чи досягли почуття людські хоч на мить чи розтеклися по глухому оніксу без відповіді;

Чи вижила вродливиця і чи перестала бути людиною;

Опустилася на дно без упокою чи сирена влаштувала похоронний обряд, якщо такий у них існує, — нічого невідомо.

Лише часом чутна під час шторму із глибин оніксу пісня не сиренами заспівана.

Кінець

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокушання морської діви, Войлок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спокушання морської діви, Войлок"