Читати книгу - "Чорничне Диво, Ольга Томашук"

 Десь там, далеко за містом. Де ростуть густі ліси. Вздовж дороги, поміж рясних кущів, бігла до своїх діток – кошенят змучена мама-кішка. Вона бігла вже дуже довго. Лапки були втомлені, вона хотіла їсти та пити. А найбільше прилягти біля своїх діток та трішки подрімати, та відпочити. Тільки думка про кошенят змушувала кішку бігти далі, переставляти невпинно свої такі маленькі, стомлені лапки.

Вона бігла так довго, що вже й забула навіщо вона лишила своїх маляток одних, в надійній схованці. Так принаймні вона думала. Коли ж мама-кішка, нарешті добігла до своїх малят то дуже зраділа побачивши їх. Вона почала муркотіти, вилизувати своїх діток. Аж раптом зрозуміла, що одного кошеняти не вистачає. Вона почала голосно нявкати, кликати своє дитинча, шукати свій маленький пухнастий комочок. Але все було марно. Маленьке кошеня зникло. Зникло безвісти...

Так почалися пригоди маленької, пухнастої кицюні на ім'я Чорничка...

Чорничка – маленьке пухнасте диво. Така кругленька, маленька, м'якенька. З великими-великими оченятами, здавалося, що ці очі можуть зазирнути прямо в душу. Вона була дуже енергійною та непосидючою, їй все було цікаво. Там зашелестіли листочки – треба подивитись хто ними шурхотить. Полетів метелик – треба неодмінно його спіймати. Побігла мишка – треба подивитись куди. Отак вивчаючи навколишній світ маленька Чорничка далеко відійшла від свого лігва і загубилась. Вона нявкала, кликала на допомогу, намагалася за запахом знайти дорогу назад та не змогла, бо ще не вміла. І так, крок за кроком вона все далі і далі віддалялась від свого лігва, від свого дому, братиків та сестричок.

Поки ще був день , маленькій Чорничці іноді бувало весело. Там пролетіла, заспівала пташка. А там, біля квітів, дзижчав великий, пухнастий, неповороткий джміль. А ще десь високо над головою пролетів невідомий, великий жук. І все це було так захопливо, що відволікало нашу Чорничку від тривожних думок. Але поступово почало вечоріти, наступали сутінки, а за ними прийшла ніч. Стало холодно та голодно, а ще страшно. Раніше Чорничка ніколи не залишалась одна. Біля неї завжди був хтось поряд або мама-кішка, або її братики та сестрички. А тут зовсім одна, така маленька, така налякана...

Аж раптом маленьке кошеня почуло звук. Цей звук був схожий на той, який видавав вдень великий жук. Але це дзижчання було голосніше. Чорничка побігла на цей звук. І крізь кущі побачила світло. Це світло бігало туди сюди і постійно дзижчало. І так голосно, і так страшно, що захотілось заховатись. І маленька нічого кращого не придумала, від того страху, ніж вистрибнути на дорогу поміж машини. Вона наляканою грудочкою сиділа посеред дороги та голосно нявкала, плакала. І навіть не помітила, як зупинилась машина та чиїсь теплі руки підняли її та забрали з собою. І повезли далеко-далеко від дому.

В машині, на руках у людини було тепло. Маленька пригрілася і від втоми миттю заснула. Вона ще не здогадувалась, що чекає її попереду. Прокинулась Чорничка від того, що машина зупинилась. Її привезли в невідоме місце де було багато інших тварин. І знову незнайомі запахи, незнайомі звуки. Це все водночас заворожувало та лякало. Тому маленька-пухнаста від переляку побігла та заховалась. Забилась у сховок між парканом та домом і вирішила, що піде на розвідку вдень. Коли не буде так страшно та темно.

Прокинулось сонечко, прокинулось і пухнасте сонечко Чорничка. Її животик нагадував, що відучора він пустий і варто було б щось поїсти. Але маленька ще не вміла полювати, тому вона вирішила роззирнутися навколо. Для цього їй треба було вилізти зі своєї схованки. Набравшись невідомо звідки сміливості вона висунула назовні спочатку носик, потім вушка, лапки і маленький хвостик, який весь час трусився від переляку. Кошенятко було здивоване, бо стільки різних тварин воно ще не зустрічало у своєму житті. Кури, гуси, качки. Десь, хтось хрюкав... А найбільшу увагу привертала миска, яка стояла біля будки, від неї так смачно пахло, а маленький животик так буркотів, що Чорничка наважилась і в декілька стрибків подолала відстань між нею та мискою. Встигла вхопити маленький шматочок і раптом почула гавкання та гарчання. Вона підвела свої оченята в гору і завмерла... Такого вона ще не бачила. Це було так страшно!

Щось таке величезне. З великими очима, ще більшими вухами та носом. А лапи?! Ви коли-небудь бачили такі гігантські лапи?! Маленька злякалась і не розтискаючи своїх зубів, щоб не випустити здобич, побіга. Оговталась вона вже далеко від «монстра». З'їла свою здобич та трошечки заспокоїлась. А на ситий шлунок вже було не так страшно.

Піднявши свій хвостик догори вона попрямувала...

Чорничка й сама не знала куди прямує. Їй було цікаво і вона була впевнена, що мусить все роздивитись. Так Чорничка знову опинилась на самоті. Знову одна, знову самотня. Та вона не сумувала з цього приводу. Адже навкруги стільки всього нового та цікавого. І треба неодмінно дізнатися про все. Так Чорничка собі йшла від дерева до дерева, від кущика до кущика. Зупинилася, прислухалась, зрозуміла, що чує знайоме дзижчання і злякалась, що її знову візьмуть і відвезуть до того жадібного, страшного монстра. Зі всіх сил, що в неї були, стрибнула в кущі і покотилася зі схилу. Скотилася вниз. Помотала головою. Лапки – на місці. Вушка – на місці. Хвіст?! Фууух, з хвостиком теж все гаразд. Тай все решта ціле. Тільки от знов налякалась, але зовсім трішки. Сміливіша стала наша Чорничка.

Сидіти на одному місці було нуууднооо! І було вирішено попрямувати далі. Але як обрати шлях коли ти не знаєш куди йти? Розгубилася Чорничка і вже починала вона сумувати, аж раптом прислухалась і почула журчання. Вона швидше ніж вітер побігла на той звук і вибігла до невеликого струмочка. Чорничці стало цікаво і вона засунула лапку у струмок, стало неприємно мокро. Витягнула лапку, понюхала, пахло свіжою водою. Раптом захотілось пити і Чорничка спробувала. Такої смачної води мале кошеня ще ніколи не куштувало. Отак і було вирішено як обрати напрямок. Йти вздовж струмочка, щоб завжди мати змогу напитися смачненької води.