Читати книгу - "Ера Агонії, Psevdonim"

Глава 1. Попіл та Кістки

Повітря густе і важке, як саван, обволікало Мортеуса. Небо над головою, затягнуте брудними свинцевими хмарами, не обіцяло нічого, окрім вічного мороку. Вітер, що зривався поривами з боку згарища, ніс із собою їдкий запах попелу та тління, ще чіпляючись за ледь живі залишки спалених хат. Колись тут було селище – зараз лише обвуглені кістяки будівель стирчали серед сірого пустища, нагадуючи поламані зуби мертвого велетня.

Мортеус стояв на вершині невисокого пагорба, оглядаючи руїни. Його висока, виснажена постать, одягнена в довгий плащ з грубої чорної шкіри, здавалася частиною цього пейзажу смерті. Бліде, майже прозоре обличчя з різкими рисами, глибоко запалі очі, що горіли тьмяним, неживим вогнем – все в його зовнішності відбивало внутрішню пустку, спотворену темрявою. Під плащем виднівся темний одяг, прикрашений тьмяними кістяними амулетами, кожен з яких, здавалося, випромінював ледь відчутний холод.

Він не відчував нічого – ні жалю за загиблими, ні задоволення від руйнування. Лише порожнечу, знайому і невід’ємну, як його власна тінь. Руїни селища були лише черговою точкою на його безкінечному шляху, місцем, де він на мить затримався, щоб втамувати свій особливий голод.

Ступивши з пагорба, Мортеус рушив углиб згарища. Його чоботи з важкими підошвами глухо ступали по попелу та уламках. Серед руїн траплялися обвуглені тіла – люди та худоба, що застигли в останньому жаху, перетворені вогнем на чорну потворну масу. Інші, менш везучі, стали лише купою розсипчастих кісток, перемішаних з попелом.

Мортеус ігнорував людські останки, його цікавили інші. Він шукав місця, де смерть не була миттєвою, де вона тягнулася довго і болісно, насичуючи землю енергією страждання. Його погляд ковзав по землі, відчуваючи ледь помітні коливання темної енергії. Врешті-решт, він зупинився біля розваленого колодязя, обкладеного почорнілим камінням. Від нього тхнуло вогкістю та гниллю, а повітря над ним ледь помітно тремтіло.

Мортеус нахилився над колодязем, заглядаючи в чорну глибінь. Там, внизу, серед каламутної води та бруду, він відчував присутність – сліди болючої смерті, що просочили землю навколо. Тут, можливо, хтось ховався від вогню, шукаючи порятунку в глибині колодязя, щоб знайти лише мокру могилу.

Він випростався і підняв руку. Довгі, кістляві пальці стиснулися в химерному жесті. З-під його нігтів, чорних, як смола, вирвався ледь помітний димок, що закружляв у повітрі, розсіюючи запах тління. Мортеус промовив слова – не людською мовою, а гортанним шепотом, що здавався відлунням з могили. Слова були сповнені сили – сили смерті та розкладання.

Земля навколо колодязя затремтіла. З глибини почулося булькання, а потім тихий стогін, що пробивався крізь товщу землі. Попіл почав здійматися, кружляючи навколо Мортеуса, немов темний вихор. З колодязя виповзла рука – кістлява, обтягнута клаптями блідої, розбухлої плоті. За нею показалася друга, потім голова з порожніми очницями та роззявленим ротом, з якого сипався бруд та вода.

Повільно, уривчастими рухами, з колодязя витягувався мрець. Розбухле тіло, понівечене вогнем та водою, чіплялося за каміння, виповзаючи назовні. Воно стогнало та хрипіло, але в його звуках не було благання про допомогу, лише тупа агонія мертвого тіла, знову приведенного до псевдо-життя.

Мортеус спостерігав за цим процесом з байдужістю. Коли мрець опинився на землі, він кивнув, ледь помітно, але наказово. Мертвяк впав на коліна, схиливши голову перед некромагом. Його порожні очниці були спрямовані в попіл, але Мортеус знав – мрець його слухає.

"Встань," – промовив Мортеус, і його голос прозвучав низько та холодно, як подих могили.

Мрець підвівся, хитаючись, та застиг, чекаючи подальших наказів. Він був лише першим. Земля навколо колодязя знову заворушилася, і з темної глибині почали підніматися інші – жертви вогню та колодязя, готові служити своєму новому господарю.

Мортеус окинув поглядом згарище, тепер вже оточений мовчазною свитою мерців. Перша глава його подорожі болю та жорстокості була написана. І це був лише початок. Попереду лежав нескінченний шлях, встелений кістками та попелом, і Мортеус ступив на нього без вагань, не очікуючи нічого, окрім нових руйнувань та нових смертей.

Мовчазна процесія мерців пленталася за Мортеусом, немов тіні, що відірвалися від спаленої землі. Вони йшли безшумно, лише іноді попіл під їхніми розбухлими ногами ледь чутно потріскував. Мортеус не звертав на них уваги, його погляд був спрямований вперед, на понівечений горизонт, де сіре небо зливалося з сірою землею в одноманітну, безрадісну панораму.

Селище, яке він щойно залишив, стало лише черговим спогадом, розчиняючись у безкінечному потоці руїн та смерті, що супроводжували його. Він не мав мети у звичному розумінні, лише внутрішній потяг до руху, до пошуку місць, де смерть залишила глибокий слід, де страждання наситили землю, немов отрута. Там він міг підживлювати свою силу, знаходити нових слуг серед мерців, продовжуючи свій шлях, що не мав ні початку, ні кінця.

Дорога під ногами була розбитою, місцями геть зниклою під шаром попелу та вигорілої рослинності. Навколо тягнулися поля, колись, можливо, родючі, а тепер перетворені на пустку, усіяну чорними пнями обгорілих дерев та викривленими, мертвими чагарниками. Атмосфера була важкою, задушливою, немов перед грозою, хоча небо залишалося незмінно сірим.

Через деякий час, на горизонті почали вимальовуватись темні силуети – похмурі скелі, що здіймалися гострими зубами з понівеченої рівнини. Мортеус відчув ледь помітне коливання темної енергії, що йшло з того напрямку. Не сильне, але достатнє, щоб привернути його увагу. Можливо, там його чекало щось цікаве.

Він прискорив крок, і мерці за ним так само пришвидшили ходу, не порушуючи своєї мовчазної процесії. Дорога почала підніматися, перетворюючись на вузьку стежку, що петляла між гострих каменів. Повітря стало холоднішим, пронизаним вогкістю та запахом мінералів. Зрідка, поміж скель, проглядали чорні провали печер, з яких тягнуло сирим могильним холодом.