Читати книгу - "Ера Агонії, Psevdonim"

Стежка вивела Мортеуса на невеличке плато, приховане між скелястих виступів. Тут вітер вив голосніше, немов скаржився, розносячи відлуння поміж каменів. Перед ним відкрилася моторошна картина.

Плато було всіяне кістками. Не окремими кістками, а справжніми горами кісток, що здіймалися білими пагорбами на фоні сірого каміння. Людські кістки, кістки тварин, змішані в хаотичному безладді, немов велетенський некромант висипав сюди залишки своїх невдалих експериментів. Між кістками валялися шматки прогнилої плоті, клапті лахміття, уламки зброї та обладунків, поїдені іржею. Запах стояв нестерпний – суміш смороду розкладання, вогкості та металевого запаху крові, що давно засохла.

В центрі цього кісткового поля височіла похмура споруда – напівзруйнована вежа, складена з грубо обтесаного каменю. Вежа була пошкодженою – одна зі стін обвалилася, відкриваючи темну порожнечу внутрішніх приміщень. На верхівці вежі, на фоні сірого неба, зяяла чорна діра розваленого даху. Навколо вежі, на кісткових пагорбах, виднілися темні постаті – горбаті, потворні фігури, що вовтузилися серед кісток, немов стерв’ятники на поживі.

Мортеус зупинився на краю плато, оглядаючи це моторошне місце. Енергія смерті тут була сильнішою, ніж будь-де, де він бував раніше. Вона пульсувала в повітрі, просочуючи кістки, каміння, саму землю. Це було місце болю, відчаю та масової загибелі – ідеальне джерело для його некромантичної сили.

З кісткових пагорбів до нього повернулися потворні постаті. Вони були схожі на людей, але спотворені, викривлені, з подовженими кінцівками, горбатими спинами та непропорційно великими головами, що низько звисали до землі. Їхня шкіра була блідою, майже прозорою, крізь яку просвічували темні вени. Очі горіли тьмяним червоним вогнем, а з роззявлених ротів витікали тонкі струмки слини.

Це були стерв’ятники – падальники, що живилися смертю та розкладанням, істоти, породжені темною енергією цього місця. Вони відчули присутність Мортеуса і тепер повільно наближалися до нього, вовтузячись серед кісток. В їхніх рухах не було агресії, лише цікавість та голод.

Мортеус не відчував до них нічого – ні відрази, ні цікавості. Вони були частиною цього місця смерті, як і кістки, як і попіл, як і він сам. Він підняв руку, і мерці за його спиною насторожилися, готові до дій.

Раптом, з глибини вежі, пролунав звук – крик. Не людський крик – радше вереск, сповнений болю та відчаю, що розірвав тишу мертвого плато. Крик був настільки пронизливим, що навіть стерв’ятники застигли, піднявши потворні голови. Відлуння крику покотилося між скель, немов агонія, що вирвалася з самого серця землі.

Мортеус нахмурився. Крик був незвичайним. В ньому відчувалася не лише біль, але й якась інша енергія – темна, але не некромантична, якась дивна, майже… живуча. Цікавість, вперше за довгий час, заворушилася в його порожній душі.

Він рушив до вежі, мерці та стерв’ятники плентались за ним, утворюючи похмуру свиту, що прямувала до джерела крику, у глибину кісткового поля. Звук повторився, ще голосніший, ще пронизливіший, роздираючи мертву тишу плато. І Мортеус відчув, що його шлях болю та жорстокості щойно завернув у несподіваному напрямку. У напрямку, де відлуння крику обіцяло щось нове, невідоме, але безумовно темне.

Крик з вежі пролунав знову, цього разу ще ближче, роздираючи повітря своєю нелюдською агонією. Мортеус відчував, як від цього звуку по шкірі пробігають крижані голки, хоча його серце вже давно не билося від страху чи хвилювання. Це було інше – цікавість, холодна та розважлива, як у вченого, що натрапив на невідомий зразок.

Він рушив вперед, до вежі, і стерв’ятники довкола заворушилися, ніби отримавши нечутний сигнал. Вони посунули слідом, спотикаючись серед кісток, їхні потворні тіні ковзали по білій поверхні, створюючи химерний танок смерті. Мерці Мортеуса, як завжди, пленталися мовчки позаду, не виказуючи жодних ознак зацікавленості чи страху. Вони були лише інструментами, позбавленими власної волі, продовженням його некромантичної сили.

Підходячи ближче, Мортеус міг роздивитися вежу детальніше. Вона була складена з чорного, майже обсидіанового каменю, гладкого та холодного на вигляд. Каміння було щільно підігнане одне до одного, без жодного розчину, наче вежа виросла з самої землі, як злоякісна пухлина. У стінах не було вікон, лише вузькі, щілиноподібні отвори, нагадуючи порожні очниці мерця. Обвалена стіна відкривала внутрішній простір вежі – чорну, непроглядну порожнечу, що поглинала світло.

Стерв’ятники першими досягли вежі. Вони юрбою ринули до входу – темного пролому в камені, що зяяв, як роззявлена паща. За мить вони зникли в темряві, чутно було лише тихе шурхотіння кісток під їхніми лапами. Мортеус зупинився перед входом, відчуваючи, як від вежі віє могильним холодом, навіть сильнішим, ніж від кісткового поля. Але разом з холодом він відчував і інше – ледь помітне, але відчутне биття… серця? Ні, не серця, скоріше – ядра темної енергії, що пульсувало в глибині вежі, немов джерело крику.

Мортеус ступив у темряву входу. Його мерці мовчки рушили за ним, створюючи позад нього ще більш непроглядну пітьму. Вежа зустріла його тишею, настільки глибокою, що здавалося, вона давить на барабанні перетинки. Запахи зникли, залишився лише відчутний присмак пилу та вогкості. Темрява була майже фізичною, обволікаючи його з усіх боків, стискаючи простір довкола.

Він йшов навпомацки, витягнувши вперед руку, щоб не наткнутися на щось у темряві. Під ногами був кам’яний виступ, можливо, сходи, що вели вниз. Крик пролунав знову, тепер вже зовсім близько, наче з глибини підземелля. Він йшов на звук, спускаючись у темряву вежі, відчуваючи, як енергія смерті навколо стає дедалі щільнішою, обволікаючи його, немов кокон.

Сходи вивели його на невеличкий майданчик, що здавався центром вежі. Тут темрява була майже абсолютною, але Мортеус, завдяки своїй некромантичній природі, міг бачити в темряві краще, ніж звичайна людина. Він розгледів стіни, складені з того ж чорного каменю, що і зовні, але тут каміння було вкрите дивними символами – спіралями, зигзагами, химерними фігурами, що нагадували розчленовані тіла та потворних демонів. Символи світилися тьмяним, внутрішнім світлом, немов були викарбувані з самого мороку.