Читати книгу - "23.02.2022, Ріна Йор"

Їм було по двадцять три. Такі ще молоді та сповнені життя.
Їм було по двадцять три, що ті двадцять три? Стільки планів... Завтра вони домовилися зустрітися, разом сходити у кіно в "Дафі", а потім заскочити у "Мак" у "Каравані", посидіти біля катка, просто з посмішкою спостерігати, як катаються інші. А може, нарешті, й самим вийти на лід? Завжди ж просто дивилися, поїдаючи макфлурі.
Вона хотіла навесні відправити батьків до Анталії – вони ніколи не були у Туреччині, а тут прямий рейс, виліт з Харкова, та й дорогу вона вже знає, усе пояснить, а там їх зустрінуть. Лишалося лише зробити ковід-сертифікати...
Він збирався за два тижні поїхати до брата в Маріуполь, кликав її з собою. У брата свій будинок, двадцять хвилин до моря... "Поїдемо, а? Там таке море... Вийдеш на берег, а воно, знаєш, дихає. I хвилi такi, як в дитинствi, пам'ятаєш? Провітриш голову, відпочинемо, просто змінимо обстановку..." Вона вагалася, але обіцяла подумати.
Їм було по двадцять три. Вони знали один одного усе життя.
Усі злети та падіння. Вiн завжди був поруч, завжди перший, хто втручався, якщо її хтось кривдив. "Гей, руки геть!" – його голос лунав впевнено, а вона ховала усмiшку за пасмом волосся. Вона давала йому списувати художню культуру, допомагала з англійсько, робила приезентації по географії. " Ну чому ти такий ледар?" - бурчала вона, а він дивився на неї жалібними  очима. "Не було б з мене толку, якби не ти."
Він всього на пів року старший за неї, але це не заважало йому називати її "мала", особливо коли став набагато вищим. Вона сміялася, грозила кулаком і говорила, що "шафам права голосу не давали".
Тільки він міг її затягти на "Ромашку" в парку. "Ну ж бо, не бійся" Вона сиділа зажмурившись, вчепившись у сидіння та в його руку, зовсім не довіряючи хиткому ременю безпеки. А він сміявся на весь атракціон, дражнив: "Ну що, мала, страшно?". У відповідь вона кусала губу й бурмотіла щось гнівне, аж поки карусель не зупинялася. Натомість вона тягнула його на "літачки" та "молоти"."Ану, герой, подивимося, як ти заспiваєш тепер!" – отут вже сміялася вона, а він лаявся, тримаючись за перекладину.
Вiн купував їй морозиво, коли бачив її червонi очi пiсля чергової невдалої любовi. Обіцяв "надавати тумаків" її колишньому. Вона лиш посміхалася й опускала голову.
Вона ходила з ним у лікарню до його бабусі, а потім просто була поряд. З ним можна було мовчати – і це мовчання коштувало тисячі слів.
Їм було по двадцять три – і все життя ще попереду.
Увесь день якісь незрозумілі новини... Тривожно.
– Щось таке пишуть... якась маячня. Повномасштабне вторгнення... Ну як таке може бути у двадцять першому столітті? – вона закотила очі, відкинувшись на спинку лавки.
Вiн не вiдповiв одразу. Дивився в небо. Тихе, блакитне, безхмарне.
– А ти впевнена, що це маячня? – запитав тихо.
Вона задумалась, потiм махнула рукою.
- Та перестань. Ну от скажи, ти уявляєш... танки? Бомбування? Це ж абсурд.
Він знизав плечима. Сонце світило так само яскраво, як і вчора. Було тепло, по-зимовому тихо. Почувши якийсь звук, вони підняв очі до неба.
– Це що, гуси полетіли?
– Схоже на те...
Вони кружляли в яскраво-блакитному небі, і здавалося, ніби всіх вітають своїм криком.
– Ще так рано... Дивно.
– Ага, зима вже майже закінчилася... А наче тільки вчора відлітали!
Вони йшли далі мовчки, кожен думав про своє.
– Знаєш, я тут подумала... Все-таки це так чудово, що є місце, в яке ти можеш завжди повернутися. І так легко на серці, коли воно залишається таким же, яким ти його запам'ятав...
Він мовчки дивився на неї, поки вона вдивлялася у небо.
– Так, – тихо сказав він. – Чудово...
Вони розійшлися по квартирах без п'яти хвилин до північ.
Щоб о п’ятій ранку зустрітися на сходах.
Їм було по двадцять три.
І сьогодні, двадцять четвертого лютого, вони зрозуміли: щось обірвалося.
Їм все ще було по двадцять три, але саме зараз вони вже на такі, як були вчора.
Він відвіз її з батьками у село, до бабусі. Їхали мовчки. Вона стискала кулаки, іноді зиркаючи на нього, але не говорила нічого. Що тут скажеш? Усі слова здавалися зайвими.
На прощання він довго обіймав її, вдихаючи запах її волосся. Вона пахла домом, тим, до чого він звик, чимось рідним.
– Нікуди не їдь, зрозуміла? – тихо, майже пошепки сказав він, дивлячись їй у очі.
– Можна поїду з тобою поїду? – її голос зірвався, а в очах блищали сльози.
– Це не обговорюється. – Він знову стиснув її у своїх обіймах. – Я завтра постараюся приїхати.
Це був перший раз, коли він їй збрехав.
Він не приїхав. Тільки скинув смс, що все добре, зателефонує, коли зможе.
Ввечері вона нарешті отримала від нього дзвінок. Відеодзвінок.
– Пробач, мала, я поки не приїду...
На ньому була піксельна форма і бронежилет.
 

Кінець