Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Я не плачу.

Тобто я плакала. Але зараз уже ні. Це були просто алергічні реакції на… все навколо. І ще сльози солідарності до героїні серіалу, яка дізналася, що її чоловік – брехун, зрадник і має незаконний бізнес. Вона хоч і вигадана, але я її чудово розуміла.

Бо три місяці без Андрія – це вам не жарти. Це не просто час. Це 90 днів, 2160 годин і… так, я рахувала.

Але сьогодні я вирішила покінчити з цим.

Я відсунула від себе коробку з піцою (мою найкращу подругу останніх тижнів) і витерла сльози. У дзеркалі на мене дивилася якась розпатлана жінка в домашньому светрі, схожому на костюм для виживання. Не найкраще видовище.

— Все, — прошепотіла я собі. — Досить.

Треба діяти. Змінювати життя. Бути новою, крутою Євою, яка не страждає через чоловіка, що… що… Ну, просто не страждає!

Я відкрила ноутбук і почала гуглити щось на кшталт «як перестати думати про колишнього».Алгоритми, мабуть, були в шоці, бо перші ж результати радили мені «помститися йому», «стати успішною» або «поїхати на Балі».

І тут мене осінило.

Потрібна відпустка! Вітер у волоссі, сонце, коктейлі, засмаглі чоловіки без футболок… Мені просто треба змінити обстановку!

Я кинулася до шафи й витягла валізу. Всередині знайшовся літній сарафан, який я купила два роки тому і жодного разу не вдягала. Ідеально.

Я швидко забронювала собі поїздку в перше-ліпше місце, де було тепло, а головне – де мене точно не знайде жоден знайомий. Ні Андрій, ні робота, ні навіть мій психотерапевт, який, напевно, зараз дивується, чому я не виходжу на зв’язок.

Відкинувшись на дивані, я відчула… полегшення? Вперше за три місяці я зробила щось для себе.

І тут подзвонив телефон.

Я поглянула на екран. Льошка.

Льошка був моїм новим другом. Він з’явився у моєму житті так само несподівано, як і зник – три тижні тому поїхав до сестри й лишив мене одну з моїми думками (жорстоко, я вважаю).

— Алло, — я відповіла, намагаючись звучати бадьоро.

— Ти ж там ще жива? Бо якщо ні, я тебе з того світу витягну, тільки щоб дати ляпаса.

— Я в нормі, — збрехала я.

— Ага. А це «в нормі» якого рівня? Плакала сьогодні?

— Ні.

— Їла щось, крім піци?

— Так.

— Шоколад теж вважається їжею?

Я закотила очі.

— Я бронюю собі відпочинок. Починаю нове життя!

Льошка замовк, а потім розсміявся.

— О, тепер мені реально страшно. Куди їдеш?

— Не знаю ще, — чесно відповіла я.

— Ну, давай. Якщо раптом передумаєш і вирішиш відправитися в монастир, то попередь.

Я закінчила розмову, але в мене лишилося дивне відчуття.

Здається, я нарешті зробила правильний крок.

Або ж просто втекла від проблем. Але кого це хвилює, якщо через кілька днів я буду пити коктейлі на пляжі?