Читати книгу - "Щоденник (збірник загонів з 80-х по 2025) 2, Мілена Христич"

Щоденник

автобіографія

Тривожний рівень червоного.  Про ріки і підсвідомість

1

День міста

Як Христя стала вже дорослою жінкою, доволі дорослою. Через три роки – їй виповниться п*ятдесят. Не почувала себе, але все таки. Десь вони вже були її п*ятдесят, написані червоними літерами на зеленому полі…

Христя любила бродити вулицями рідного міста. Воно поступово змінювалося. А може, це їй так здавалося.

Воно завжди здавалося їй трохи химерним. Тим більше тепер, коли ще йшла війна. Коли ще  прилітало і іноді роздавалися вибухи. Іноді далеко, а іноді – й зовсім близько. Христя гуляла з улюбленим псом. Це був йорк на ім.*я – Пудинг. Дочка так назвала.

Пудинга вони придбали у сімнадцятому. А тепер двадцять п*ятий..- думала Христя..

Любила гуляти алеєю над червоною лінією. Тоді дивилась на небо чи дерева чи на автівки. Автівки вона поважала, але не любила. Любила каву і іноді заходила у кав*ярню та купувала капу чино.
Потім йшла далі. Пудингу було вже вісім. Тепер на весну він був зарослий та кудлатий. Біг , нахиливши ніс до землі та першої травки, винюхуючи щось своє собаче..

Іноді ж Христя заходила у парк. Це був старий кремезний парк, з дорослими та міцними деревами, кремезними та мовчазними. Вони суворо мовчали та щось шукали своїм віттям у небі, здавалося у самих хмарах..

Христя пам*ятала цей парк з дитинства, бо виросла тут , у цьому районі ( переїхала у десятому році з Зарічного)

Пам*ятала парк та старий стадіон, що білів крізь чорні лінії крон кістками колонади, наче Левіафан. Наче пам*ятка тої епохи, що минула і вже ніколи не повернеться.

Христя не те, щоб шкодувала, але мабуть, як сказали би, це була реалізація ностальгії.

Цей стадіон – пам*ятка монументальному соцреалізму чимось нагадував римські будови. Посередині була сліпучо біла будівля зі шпилем на куполі, а від неї у обидва боки розкинулись крила колонади…

Здалеку це виглядало дуже красиво. Тепер кватирка  входу на стадіон була зачинена. А раніше тут проводили концерти та спортивні змагання. На День міста чи День незалежності. Вони приходили на ці концерти , як їм з Алькою було ще по сімнадцять чи вісімнадцять. Якось навіть на цьому стадіоні виступали поп зірки.

Потім стадіон закрили.

Але тепер Христя іноді пригадувала зовсім інше свято. Тоді вона була у початковій школі. Свято готували чи то до Дня міста чи може до Дня Перемоги, вона вже тепер не пам*ятала…

Але згадувала виснажливі репетиції. Вони були геть діти. Їх тоді звозили чи приводили з усіх шкіл району.  Це повинен був бути масштабний перформанс. Діти в однаковому одязі вибігають раптом на стадіон. Потім виконують нескладні танцювальні рухи під музику. А в кінці – шикуються так, що утворюють напис. Самих букв , звичайно, ми не бачили. Ми бачили тільки спини одне одного. Але зверху  , з верхніх лав стадіону цей напис можна було прочитати.

Христя добре пам*ятала і репетиції і саме свято. Це було майже літо і сонце палило нещадно. Але ніхто не скаржився, навпаки, нам було залюбки , що замість уроків нас привозили на цей стадіон, що ми танцюємо , майже граємо, адже для нас це була майже гра.

Ми репетирували так може тижні зо два. А потім відбулося і саме свято.

Коли заграла музика, ми виходили на стадіон колонами. На нас була однакова форма. Але в руках були величезні паперові квіти . Червоного кольору.

Ми танцювали з цими квітами: піднімали їх, махали ними, піднімалися навшпиньки, крутилися, шикувалися у кола , а потім знову вирівнювалися у колони. Це вібдувалося хвилин п*ять, мабуть. В кінці ми ставали у свої букви, піднімали квіти до неба і завмирали так на кілька хвилин.

Христя , згадуючи цей танець і це вже напів забуте свято все думала, що було у цьому щось давньогрецьке чи римське. Щось типу прадавніх гекатомб, коли діти чи якісь танцівниці ось так виходили на грецькі чи римські стадіони перед натовпом на Олімпійських іграх чи під час якихось народних свят чи гекатомб. Танцювали вільно під відкритим небом у легкому одязі і вітер овіював їхні тіла. Вони тільки усміхалися мабуть.

Згадуючи це свято, Христя бачить ці квіти і досі. Величезні. Червоні. Мабуть , троянди.  Після самого танцю нас відпустили .Вони  так і примчали у тому ж одязі у якому й виступали та з тими квітами туди на трибуни, де  чекали батьки. Христя теж прибігла до мами Стефанії. Вони якраз з панією Златою там і сиділи. Нарядні , у гарних літніх сукнях. Вони були усміхнені та щасливі за нас та за саме це свято. А Христі так подобались ці червоні квіти, що їй здавалося, що усі люди, що тоді сиділи поруч на трибунах повинні бути від них у захваті. Бо ж видно, що це тільки що вони з Алькою там танцювали серед тих нарядних щасливих дітей. І червоні квіти – ось же вони у них в руках.

Це була одна із щасливих митей дитинства, таких, що потім пам*ятаєш все життя. А червоні квіти ще довго потім були в них вдома.

А куди поділися, сама Христя й не пам*ятала.

Тепер стадіон стояв порожній. Але дорослій Христі і досі вбачалися ті свята і ті святкові концерти . Щасливі обличчя.

Одного разу Христя їхала на стадіон сама. Була вже зовсім юна дівчина. Тоді починався травень. Власне, настало Перше травня. Було ще тоді таке  свято. Зранку було тепло та вже починало припікало сонце.  Мама Стефанія зранку  , відправляючи Христю на святкування у парк сказала  одягнути зелений сарафан, мовляв вже ж було спекотно. Христя довго сумнівалася та ходила від одного вікна до іншого. Але з сього мого поверху мало що видно: небо , зелене море дерев над річкою і майданчик, на якому у той момент нікого не було.

Христя тоді ризикнула і все таки одягнула зелений сарафан. Його пошили Христі за дизайном самої мами Стефанії тому мабуть їй і хотілося, щоб Христя його наділа.

У зеленому сарафані бліда світловолоса Христя виглядала мабуть на напів живу банші, але кого це цікавило. Христя у зеленому сарафані приїхала на стадіон, потім спускалася у ньому на підборах сходами, шукаючи своїх подруг, потім побачила на одній з лав свого сусіда з дев8ятого поверху. Але через те, що стосунки в них були переважно химерні , то Христя подумала, що він мабуть вважав її за ідіотку, то вона не привіталась, а пішла собі далі з зашквар ним виразом обличчя та ще й на своїх підборах. Тоді їй було років дев*ятнадцять.