Читати книгу - "У тиші зникають, Taras Havrysh"

Він сидів в автобусі, прислонившись до холодного скла. У навушниках лунав його улюблений композитор – Ганс Ціммер. Десь у далині виднілися вершини Карпатських гір, загорнуті в ранковий серпанок. У салоні маршрутки дві літні жінки жваво обговорювали місцеві новини – зниклих туристів, підпал будинку, черговий корупційний скандал у районі.

Едгар Малиновський відкрив очі. Його торкнулася рука.

— Пане, кінцева. Ми приїхали.

Він зітхнув, потягнувся й, зібравши свої речі, вийшов. Перед ним постав типовий районний центр із милозвучною назвою «Тихолісся». Старі будівлі, вузькі вулички, тиша, в якій ніби в’язнула історія містечка.

Він підійшов до таксиста:

— До міського відділу поліції підкинете?

— Двісті гривень.

— Домовились.

Вмостившись на передньому сидінні, він помітив, як водій кілька разів кинув на нього погляд у дзеркало.

— Не місцевий? – нарешті запитав таксист.

— Ні, зі столиці. У відрядженні.

— Ага, чув про таке… Попередник ваш при дивних обставинах помер.

Едгар злегка насупився.

— Що ви маєте на увазі?

Таксист хмикнув.

— В нас тут багато дивного коїться…

 Ось ми й приїхали.

Це була непримітна  двох поверхова будівля неподалік центра міста, але із дуже красивими краєвидами. Він дістав свою валізу із багажника, попрощався із водієм. Він зайшов до будівлі, йому в ніздрі відразу вдарив важкий запах давніх будівель. Він підійшов до чергового із посмішкою привітався, однак черговий не був такий життєрадісний. Що Вам треба запитав він! Я Ваш новий колега, мене прислали у відрядження до Вас. Гаразд, зачекайте. Черговий зателефонував комусь, сказав декілька слів та поставив трубку. Проходьте на 2 поверх до кабінету начальника, він на вас чекає, валізу можете залишити тут, ніхто не вкраде із посмішкою сказав він. 

Другий поверх відділку.

Едгар піднявся старими дерев’яними сходами, що ледь чутно поскрипували під його кроками.

Практично одразу він помітив двері з табличкою:

«Начальник відділку».

Він постукав.

За дверима пролунав низький, впевнений голос:

— Заходьте.

Кабінет начальника.

Едгар відчинив двері і побачив мужчину років шістдесяти. Чорнявий, із глибокими зморшками, що говорили про роки служби.

— Мене звати Едгар Малиновський, капітан, слідчий. Прибув у відрядження.

Начальник зиркнув на нього з-під лоба, окинув поглядом з ніг до голови.

— Такий молодий — і вже капітан? — він хмикнув. — Присідай.

Кабінет був не типовим.

Едгар одразу помітив акваріум у кутку, великий вазон біля вікна, старі фото на столі — дружина, діти.

Здавалося, що ця людина працює тут десятиліттями.

— Я Євген Андрійович, підполковник.

Відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях.

— У цьому відділку — ще з випуску інституту. Посаду займаю вже десять років.

Едгар мовчав, слухав.

— Місто маленьке. Серйозних злочинів немає.

Його губи розтяглися в єхидній посмішці.

— Побутові бійки, крадіжки, вирубка лісу. Ну і… час від часу губляться туристи та діти.

Коротка пауза.

— Одних знаходимо, інших — ні. А решту з’їдають дикі тварини.

Едгару не сподобався тон начальника.

— Для тебе це курорт. Але не забувай: будь-які дисциплінарні порушення — догана. Тобі зрозуміло?

— Так.

Підполковник відкрив шухляду, витягнув ключ із цифрою 7 і кинув його на стіл.

— Це твій кабінет. Поприбираєшся.

— А житло?

— Черговий тебе відвезе. Авто на вулиці. Все ясно?

Едгар взяв ключ і, не кажучи більше ні слова, вийшов.

Коридор був сірий, тьмяний, пахло старими меблями та кавою.

Едгар знайшов двері з цифрою 7, вставив ключ.

Клац.

Кабінет виглядав стандартно: старі столи, шафа, стоси паперів.

На столі ще лежали речі його попередника.

Він зібрав їх у коробку, поставив у кут.

"Ось таке воно — життя. Одні приходять, інші йдуть у небуття."

Його роздуми перервав стукіт у двері.

— Заходьте.

Двері відчинилися — і в кабінеті з’явилася молода жінка в поліцейській формі.

Струнка.

Темне волосся, уважний погляд.

Вона простягнула руку.

— Вітаю. Я Віолетта, ваша колега. Мій кабінет навпроти.

Едгар потиснув її долоню.

— Вітаю, Віолетто.

— Вибачте за безлад, не встигла прибрати.

— Та нічого, я вже розібрався.

— Гаразд. Якщо що — я поруч.

Вона кивнула і вийшла.

На першому поверсі черговий кинув йому ключі від авто.

— На вулиці тебе чекає машина. Вона відвезе тебе додому.

Едгар узяв ключ, вийшов.

Біля входу стояв службовий позашляховик.

За кермом сидів чоловік у формі, років тридцяти.

— Я Діма.

— Едгар.

— Довезу тебе до будинку. Там на тебе чекає ще одна машина, ключі в будинку.