Читати книгу - "Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero"

Я завжди вірила, що книжкові магазини – ідеальне місце для романтики. У книжках люди знайомляться саме так: випадково хапають одну й ту ж книгу, торкаються пальцями, їхні погляди зустрічаються… І ось – кохання всього життя.

Але реальність була значно менш романтичною.

– Доброго ранку, Сашо.

Я мало не впустила каву, коли почула цей голос.

Ярослав.

Звісно ж. Як завжди – у стильному пальті, з бездоганною зачіскою та невимушеною чарівністю, яка робила його схожим на персонажа з фільму. Він заходив у книгарню майже щодня – купити книгу, випити кави, чи просто посидіти з ноутбуком.

І щоразу моє внутрішнє «будь спокійною» перетворювалося на «О, Боже, тільки не це!».

– Привіт, – пробурмотіла я, намагаючись не пролити каву.

– Що сьогодні порадите? – запитав він із теплою усмішкою.

Я відкашлялася і швидко пробіглася поглядом по полицях, хоч чудово знала, що саме хотіла порадити.

– Є свіжа новинка… – я потягнулася до книжки на верхній полиці.

І ось тут все пішло не за планом.

Чаша з кавою в моїй руці хитнулася, і кілька крапель бризнули прямо на рукав Ярослава.

Я завмерла.

Він теж.

А потім я кинулася до стійки, схопила серветки й почала метушливо їх йому тицяти.

– Ой! Вибачте! Це випадково! Я не хотіла…

Але Ярослав лише засміявся.

– Все нормально, – сказав він, беручи серветки. – Я, мабуть, і так би не прокинувся без цього.

Якусь мить я просто стояла, дивлячись, як він спокійно витирає рукав, а потім – як ні в чому не бувало – бере книжку й прямує до каси.

Ну все, Саша. Відтепер ти – не загадкова дівчина за прилавком. Ти – та, хто облила його кавою.

Я тяжко зітхнула й сперлася на стійку.

– Ну, це було видовищно.

Я різко обернулася.

За одним зі столиків, що стояли біля вікна, сидів високий чоловік у чорному пальті. Він тримав у руці чашку кави й явно спостерігав за всією сценою.

– Перепрошую? – я підняла брови.

– Я кажу, якщо ти хотіла привернути його увагу – у тебе вийшло, – чоловік відсьорбнув каву.

Я зітхнула.

– Чудово. Тепер він точно запам’ятає мене як дівчину, яка його облила. Просто ідеально.

Чоловік загадково усміхнувся й нахилився вперед, спершись ліктями на стіл.

– Якщо хочеш, я можу допомогти.

Я знову здивовано на нього глянула.

– У чому?

– У тому, щоб він звернув на тебе увагу, – він підморгнув. – Але вже не через каву.

Я насупилася.

– Чекайте… Ви хто взагалі?

Чоловік поставив чашку на стіл і серйозно подивився на мене.

– Агент Купідон.

Я кліпнула.

– Ви серйозно?

– Абсолютно. Моя місія – зводити людей. Допомагати тим, хто не може зробити перший крок сам.

Я не знала, чи сміятися, чи викликати поліцію.

– І як ви це робите?

Він хитро усміхнувся.

– У мене є свої методи. І повір мені, ти будеш здивована.

Я озирнулася в бік каси – Ярослав уже розраховувався за книгу. Потім знову подивилася на дивного незнайомця.

Що ж, гірше, ніж облити хлопця кавою, вже точно не буде.

– Гаразд, – видихнула я. – Що потрібно робити?

Кирило (я поки що навіть не знала його імені) усміхнувся ще ширше.

– Почнемо з маленьких кроків. І найперше – тобі потрібно навчитися бути впевненішою.

Я закотила очі.

– І як же ви збираєтеся цього добитися?

Він підняв чашку.

– Завтра о сьомій вечора. Кафе на розі. Перше тренування.

– Тренування?

– Побачимося, Сашо.

І з цими словами він встав, кинув купюру на стіл і вийшов, залишивши мене стояти посеред книгарні з ще більшою плутаниною в голові, ніж зазвичай.