Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Весна. Нарешті.

Я лежу на ліжку, втупившись у стелю, і намагаюся переконати себе, що потрібно встати. Будильник задзвонив ще десять хвилин тому, але я традиційно його ігнорувала. Та що там десять хвилин – я вже разів п’ять тицяла "ще трохи" і тепер маю проблему.

Повертаю голову і бачу телефон, який підступно мовчить. О сьомій ранку він ще лагідно нагадував: "Пора вставати, крихітко". О восьмій почав кричати щось у стилі "Ну ти серйозно?!". А зараз – тиша. Бо вже майже дев’ята, а я мала б бути на роботі хоча б о пів на десяту.

– Ну й нехай, – бурмочу собі під ніс і нарешті різко сідаю на ліжку.

На годиннику 8:42.

– О Господи, ну чому я така?!

Стрибаю з ліжка, ледве не перечепляюся об плед, і мчу до ванної. Ранковий душ – це розкіш, на яку я сьогодні не маю часу. Вмиваю обличчя, швидко чищу зуби й заглядаю в дзеркало.

Очі карі, великі, волосся світло-каштанове, трохи скуйовджене, злегка втомлене обличчя. Тьмяне світло у ванній робить мене ще блідішою. Потрібно або більше спати, або менше працювати. Або хоча б не засиджуватися до другої ночі за переглядом старих романтичних комедій, які я знаю напам’ять.

Накидаю улюблений светр, джинси й кеди – і вибігаю з квартири.

Весняне повітря свіже й легке. У повітрі змішалися запахи ранкової кави з сусіднього кіоску, мокрого асфальту після нічного дощу і цвітіння дерев. Весна тут, у кожному подиху, у кожній пісні, що грає в навушниках.

Я натискаю плей і через секунду чую знайомі акорди.

"Flowers in the garden, they are blooming just for you…"

Улюблена пісня. Заспокоює і водночас змушує серце битися швидше. Вона ідеально пасує до цієї миті: я йду весняними вулицями, сонце грає на склі вітрин, повітря наповнене обіцянками чогось хорошого.

Я йду швидко, навіть трохи підспівую. Поруч проходить хлопець, кидає короткий погляд. Чи то здалося, чи то справді посміхнувся.

Може, день буде не таким жахливим.

В офісі кипить життя.

Коли заходжу, перше, що бачу – Оля сидить на підвіконні, тримаючи в руках чашку з чаєм.

– О, ти прийшла! – всміхається. – Уже думала, що тебе з’їло твоє ліжко.

– Воно й намагалося, – зітхаю, кидаючи сумку на стіл.

Робочий день ще не почався офіційно, але всі вже на місці. Дизайнери щось обговорюють, маркетингова команда вариться у своїх ноутбуках. І тільки Максим, наш офісний жартівник, ледве витримує, щоб не вистрілити черговою фразочкою.

– Чому так пізно, Соломіє? Не могла встати, бо чекала, поки з’явиться мотивація?

– Вона так і не прийшла, – знизує плечима я.

– Класика.

Максим усміхається і повертається до своєї кави.

Я сідаю за стіл, дістаю ноутбук і гортаю список справ. Весільний сезон у розпалі, замовлення летять одне за одним. Сьогодні потрібно доробити концепцію для нового проекту. Але поки що…

– Кава? – питає Оля.

– Давай. І бажано літрами.

День пролітає швидко. Робочі зустрічі, макети, правки, повідомлення від постачальників, чергові істерики клієнтів.

Коли виходжу з офісу, вже майже сьома вечора.

Я люблю вечірні прогулянки.

Весняне повітря освіжає після важкого дня, а навушники у вухах створюють особливий настрій. Я йду парком, вдихаючи запах вологих дерев, слухаючи музику.

Це мій маленький ритуал – блукати вулицями без цілі, просто ловлячи моменти.

Стає трохи прохолодно, тому я заходжу в кав’ярню.

– Два какао, будь ласка, – каже бариста, ставлячи переді мною два однакові стаканчики.

– Але я замовляла один…

– Ой, вибачте, вже пробили. Забирайте, буде бонус від закладу.

Я сміюсь, беру обидва стаканчики. Один лишній.

Виходжу на вулицю і… завмираю.

Біля входу стоїть знайоме обличчя.

Гордій Ростиславович.

Мій бос.

Він не в діловому костюмі, не такий холодний, як зазвичай. На ньому проста куртка, розстебнута сорочка. Він виглядає… інакше.

Наші погляди зустрічаються.

Я не знаю, що сказати.

І тому просто мовчу.