Читати книгу - "Spotlight, Night Rain"

   Після кількох ночей ридань та неприйняття, сьогодні я все ж вирішила вийти в люди. Попити кави- це не сильно означає вийти в люди та все ж... Здавалося б - типова підлітка з розбитим серцем і темними колами під підпухшими від недосипання і сліз очима. Та я давно не підлітка, хоча в мене досі запитують паспорт, коли я купую вино для сусідок по гуртожитку і гормони мали би в мене давно стабілізуватися, але як показує ситуація - навпаки розігралися не на жарт. Я мала вже давно навчитися керувати своїми емоціями та життям загалом. І було б можливо легше якби я пила спиртне, як всі інші, от тільки алкоголь я не переношу від слова взагалі. Але вийшло як вийшло.

 Я не спроможна була керувати нічим в своєму житті відтоді як на горизонті з'явився новий привід для рознесення пліток. Чоловік із мрій кожної недолюбленої доньки, яка виросла і перетворилася на студентку і пробуватиме отримати його увагу. Цей чоловік звернув увагу на себе майже всіх дівчат в універстеті, не роблячи абсолютно нічого. Я не стала виключенням і теж дуже невдало підпала під його чари. Але якщо інші западали на його зовнішність, манеру спілкуватися та стиль, то в мене вийшло по-іншому. Спочатку я його люто ненавиділа. Весь час, всі 3 тижні від початку появи його пар. А ще - я ненавиділа всіх дурноголових студенток, які втрачали будь-яку гідність в його присутності. І найгірше - я не могла зрозуміти, ну, якого біса? Він же просто людина? Я вже почала думати, що він чорнокнижник якийсь, чи можливо продав душу дияволу... І моя ненависть тільки сильніше розросталася з кожною його парою, особливо, коли стало помітно, що це почуття взаємне. І помітила не лише я. На кожній, на кожнісінькій парі від до мене сикався: "Лівицька, роздайте допоміжні матеріали; Лівіцька, принесіть книжки; Лівіцька, зберіть роботи і передате мені; Лівицька, вийдіть з аудиторії, пару я веду, а не ви з подругою розмовлятимете; Лівіцька, ще раз так нафарбуєтеся - можете не приходити на мою пару; Лівицька, не вкорстовуйте ці парфуми - в мене на них алегрія; Лівицька, Лівицька, Лівицька..." В будь-кого від цього або луснула б голова, або здали б нерви. В мене стався другий варіант. Попри те, що він таким чином соромив мене перед групою - то не страшно, пережила б якось, але він почав мені зумисно занижати бали! Ні, ставив він мені "5", але це було не 100 балів чи 95, які я заслуговувала, а 90. Подруга на мої скарги відмахнулася, мовляв, чого ти ниєш, в тебе ж і так "5", а в мене ледь 65 намальовується. Як то кажуть ситий голодному не товариш. Ну, нічого, після 3 тижнів моє терпіння луснуло і я зумисно вирішила дочекатися Дареса Йосиповича після занять, щоб поговорити. Чекати я чомусь вирішила біля його машини. Що в той день мене підштовхнуло до цієї "геніальної" думки я досі не розумію. Але саме з того дня і почалося моє персональне пекло.

   Висидівши всі 6 пар і почекавши ще закінчення пар викладача(тут уже починає помічатися щось недобре) я, втомлена, голодна і зла, стояла біля його фіолетового Рено і закривши очі піддала обличчя насолоді отримати останні теплі промінці перед тим як на місто впадуть сутінки. І мабуть я виглядала як божевільна, тому що моєю притомністю поспішили поцікавитися.

- Лівицька, з вами все гаразд? - почула я стурбований голос чоловіка, через якого мої нерви були нестабільними ось уже кілька тижнів. Зібравшись із силами і намагаючись не виказати хвилювання, я вдихнула і кинулася до бою.

- Даресе Йосиповичу, - почала я щойно відкрила очі, - мені конче необхідно з вами поговорити. Дайте мені 5 хвилин, будь ласка.

- Співчуваю, Лівіцька, але в мене на вас немає навіть хвилини, - викладач почав відкривати двері авто, не повважавши за потрібне нагородити мене хоч поглядом!

- Слухайте, ну, будь ласка, я ж не прошу занадто багато, дійсно! - я трималася з останніх сил, але відчувала, що моя доброта і вміння "бути зручною для всіх" скоро вилізе мені боком і я не стримаюся.

- Лівіцька, я не повторюватиму двічі. В мене немає на вас часу.

   Ну, що ж. Довели. Я принаймні намагалася.

- Добре, тоді я піду з цим питанням до ректора, - я з особливим божевільним задоволенням спостерігала, як зімінюється вираз його обличчя, як він завмирає і повільно повертається в мій бік з виразом, на якому нічого доброго не читається. Але і я не випромінюю ні краплі доброти, лише вдавана ввічливість та підкреслена холоднісь.

- Сідайте, - краєм вуха я почула звук клацання і лютий погляд навпроти кивнув на пасажирське сидіння. Сам він миттєво опинився за кермом.                                        

Піддавшись наказу і не обміркувавши добре ситуації, я зробила все на автоматі і ось - ми вже мчимося нічним містом, а мене заціпило і я геть незнаю, що робити в цій ситуації. Спонтанність це добре, але не тоді, коли її наслідки невідомі.

- Даресе Йосиповичу, куди ми їдемо?

- Ви десь втратили всю свою впевненість, Лівіцька? - очевидно це було чутно в моєму голосі, як і те, що своїми необачними словами, які були сказані хвилину тому, я добряче розізлила історика, тому що він до побіління пальців стискав кермо.

- Ні, не втратила, - я все ж спромоглася вирівняти голос, - але я хочу знати, куди ви мене везете?

- Давайте без довгих вступів. Чого вам від мене треба? - він зухвало мене перебив, вимагаючи відповіді.

- Мені потрібна справедливість, Даресе Йосиповичу. Саме тому я тут. Але я хотіла про це поговорити біля вашої машини, а не перебуваючи в ній та їдучи в невідомому напрямку!

- Лівіцька, в які ігри ви граєте? Хіба ваша одногрупниця не попередила, що це добром не закінчиться? Для вас, маю на увазі, - від його слів в мене всередині все похололо.

   Я стала нервово, але непомітно оглядатися. Ні, вистрибувати не варіант - ми їдемо дуже швидко. Так, кишені.., в мене в кишенях є ключі і телефон. Зателефонувати я не встигну - телефон перехоплять ще до першого гудка. В рюкзаку є перцевий балончик, але ж я така розумна і залишила його в камері схову в університеті і мала забрати пізніше. Хто ж знав, що мене викрадуть. Боже, я починаю панікувати, стало тяжко дихати...