Читати книгу - "Дід та онук, Moon Grey"

Поряд з 2024

У Всесвіті ходить легенда, що є таке місце, де реалізовуються всі бажання. Спочатку було відомо тільки про три, але згодом кількість  бажань збільшувалась.

Діду, - малий поворушив палицею багаття і червоне сяйво шугнуло догори і лизнуло видих хлопця, що вийшов разом з його словами, - а які були ті три бажання? Та то не хитре. Перше - мати власне захищене місце скрізь, де ти є. Друге- це мати у власнім розпорядженні потрібне і знати джерело, де це взяти. Третє- це …

Дід замовк. Онук трішки розчаровано глянув на діда. Обличчя того в цю мить наче світилось саме по собі, зсередини, а не від полум’я. вогники, що застрибали в очах старого були не від багаття. Малий зачаровано спостерігав і вже забув про розчарування. Зараз він ловив рухи язиків вогню і намагався собі пояснити, як це так, що танець багаття геть не співпадає з блиском у дідових очах. Там танок був сам по собі. Иначий.

Тиша підсилювала потріскування дровцят. Так тривало майже хвилину. Дід тим часом опанував себе від згадок минулого і блимнув повіками. Малому здалось, що це наче шлюз закрився та відкрився наново. Тепер танок співпадав. Онук зніяковіло відвернувся до полум’я.

Хто там? – Дід зненацька гукнув і хлопчик здригнувсь та дід вже поклав на його плечі руку і цим дотиком зняв напругу. Онук заспокоївся і став тримати палицю міцніше. – Я запитав «хто там?»!

Тоді дід піднявся і взяв з необпаленого кінця дровиняку, багаття заіскрило і затріщало.

Не треба. – Щось зашелестіло в темряві. А ти виходь. – Дід не покинув палицю, щоб підтвердити свої наміри.

Тінь потяглась з кущів і темним, наче ковдрою почала вистилати простір навпроти людей. За багаттям.

Що ти таке? – Дід спокійно виставив палицю вперед і вона трішки відсунула своїм світлом темне покриття. Водночас старий закрив собою онука.

Малий все ще тримав палицю і, цікавлячись, визирав з-за дідових ніг. Він не був з лякливих, але водночас розумів, що чужак може бути небезпечним і не на часі проявляти хоробрість.

Ну? – Дід махнув дровину вперед, але не кинув. Та шо ти, - скривджено прошипів голос, - я ж тут вся сиджу. Та хто ти? – Вигукнув онук, - озовись. Яка гарна ніч. – Відповів голос, глухо відбився від усього, що було поруч.

Хлопчик відчув, як дід пом’якшав в поставі. Сталеві м’язи більше не були холодними в постаті.

При словах гості вогонь майже погас. Важко було когось розгледіти.

Кинь-но ще дров, Ромку, розгледимо гостю. Та не багато! – Гукнув голос, - бо зовсім нічого не вгледіте. І глухий сміх, як і сам голос знову відбились від всього навкола відлунням, застрибало віддаляючись та затихаючи, наче ось тут поряд була якась прірва і, згодом, зникли десь там в проваллі глибоко в землі.

Дід не зводив очей з місця, звідки виникав шепіт та сміх.

Роман підкинув пару дровець і вогонь одразу ж почав смакувати облизуючи сухе дерево і загойдався в задоволенні. За якусь мить полум’я загойдалось гостроверхою мінливою фігурою і потяглось верхівкою в сторону гості. Але вітру не було.

Ич, як воно стрибає. Досить вже.

Темне стало сповзати до купи з усих кінців розкинутої ковдри. Тим часом вигулькнув повний місяць і позаду галявини стали видні кущі. От на фоні цих кущів і формувалась темна постать. За мить це був плащ з каптуром.

Скинь-но плащ. Тепло ж. – Звелів дід. Але я не можу. Я і є «плащ». Ти що, прибулець? – Малий аж свиснув. Ні. Шо ви. Я тутешня. Це ви прибульці, якщо вже точно. Яких я ніяк не позбудусь.

Останні слова прозвучали холодно, ствердно і чітко.

Дід стиснув дровину:

Це ти приперлась до нашого багаття і тепер нам погрожуєш. Та шо ти, шо ти, - знову зашикала фігура, - жодних погроз. Мені цікаво, що третє. От я й наблизилась. Ти не уточнила значення: «ніяк не позбудусь» То інша історія. А чому ми пришельці? – Запитав Ромко. Бо ви не повинні бути тут. Твій дід це знає. Еге ж?

«Якби темрява мала очі, вона б точно ними зараз блиснула», - подумав малий, бо наче відчув енергію, яка метнулась до діда.

Плащ став таким чорним, що наче дірка у Всесвіті утворилась. Ніщо зяяло щілиною і полум’я багаття рвалось туди вістрям.

А онук твій розумний. Правильно все оцінив. То що, скажеш третє бажання? Ні. Історія не для тебе. Але ж я чула початок і тепер хочу почути кінцівку. Раз ми вже всі отут. – Останнє речення «плащ» знову відчеканив і кожне слово наче обросло кригою.

Дід раптом втратив цікавість до гості та почав копирсати вогнище. Те знову повернулось до звичайного стану і запалало ще більше.

Тихше, тииихх-шшеее! Бо я ж піду! А то! – І дід підкинув ще дрова. Діду, нехай залишиться. Вона ж просить. – Малому стало цікаво, що то таке було третє. Хоча перші два геть не були чимось новим та чудесним. Звичайні речі. Гаразд. Якщо відповість і на моє питання. – Дід єхидно глянув в темну постать і додав, - «раз ми вже всі отут». Старий хитрий лис. Недарма ти тут з’явився. Недарма. – Темна фігура розпласталась злегка і розташувалась півколом подалі від багаття. – Ну то питай. Ти ж не скажеш першим? Звісно, що ні. Ну от. Та я й питання твоє знаю. Можеш хоч купу питань задавати. Та чи отримаєш ти твою відповідь? Чи почуєш ти свою правду серед інших чужих? А то вже я вирішу. – Дід примружив око.

Запала тиша. Вона тривала і тривала. Роман за якийсь час звівся і видкинув з багаття кілька дровець, щоб полум’я стихло трішки.

Бач. Він здогадавсь щось знову. – Шепіт «плаща» став знову яскравішим і не таким тихим. Діду, вона думки читає? Так. – Дід повернувся до онука, - але не бійся. Вона не зашкодить тобі цим. Він погладив онука по волоссю і звернувся до фігури, - А чому ж ти не прочитаєш мої думки про третє бажання? Тому що я не чую того, що говорить Душа. ‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍