Читати книгу - "Дід та онук, Moon Grey"

Роман усміхнувся:

Діду. Не кажи нічого. І мені не кажи. Та я й не думав. Давай спати вкладатись, бо вже пізно. То ти не скажеш? – Тінь наче затверділа. Ніт. І відповідей мені не потрібно. Я зрозумів своє. От лайно, - вилаялась тінь. «Та шо ти»- віддзеркалив дід тіні і поклав дровиняку біля багаття. Я почекаю. В мене вічність попереду. В мене теж є. Вічність.  

Дід докинув назад дрова і полум’я ледь не зжерло темряву. Та метнулась в кущі і просочилась крізь гілляччям геть.

За багаттям на траві вже не було темної плями. Простір знову зімкнувся, полум’я вирівнялось і знову танцювало. Його більше не тягло в отвір Часу.

Роман вже вмостився в спальнім мішку і слухав, як сюрчить десь коник. Думки його блукали щодо вечірньої пригоди і він прислухався до сопіння діда:

Діду, дідоооо. – Позвав він тихенько. Що тобі? Діду, а що то за істота була? Давня знайома. Я її не одразу впізнав. В неї багато форм та проявів. Але хто сьогодні був? Смерть завітала.

Онук мовчав і йому від цікавого отакого і дихання сперло, і водночас аж засвербіло в носі:

Діду. А ми ж не померли? Ні. Зараз точно ні. – Дід засміявся і онукові відлягло. Але ж ми колись помрем, а ти сказав, що в тебе «теж є вічність». Бо вона в усих є. – Дід потягнувся, що захрустіли всі кісточки і повернувся до онука, - Романе, лягаймо спати. Сьогодні вона вже не повернеться. Зостав мозку вкласти все побачене та почуте і не будуй іллюзії здогадок. Ранок покаже, що ти насправді пізнавав. Добре, - Роман неохоче протягнув це слово, але його очі блищали від подій вечора. Ти ж здогадавсь, що це третє? – Засміявся дід. – Я думок не читаю. А я можу про це думати? Я боявся, щоб вона не прочитала. Ти чув. Вона думок Душі не може прочитати. А чим відрізняються думки Душі? Це коли людина говорить одне, а робить інше, від душі. Чи навпаки, робить одне, а говорить про інше. Як це? – Малий аж підвів голову. А отак. Обіцяє Михайло приїхати , а не приїжджає. А Валерій он казав, що покине свою родину і піде, а не покинув. Повернувся. Бо Душею він бажає родину мати. Дідо…. Але ж…. дядько Валерій загинув. – Рештки сну злетіли, наче корова їх язиком злизала, - ми ж всі це знаємо. То ти не те знаєш. – Дід закректав, що бовкнув зайве малому. Але онук був розумним і хто зна як Доля поверне, а готувати до сприйняття «звичайних речей» його треба змалку. Правда ці поняття і речі не зовсім звичайні в деякім сенсі, але ж і Роман ще малий, а за кілька років він стане зовсім іншим і отримає доступ до алгоритмів.

А Роман лежав і згадував дядька Валерія. Віру, його дружину. Він не будував здогадки щодо сказаного дідом, бо не хотів заважати мізкам вкладати історії, а натомість просто згадував гарні моменти. Гарні. Будячи в Гіпокампі гарні спогади, щоб мозок «відчув» Романові пріоритети про гарне. Не те, щоб Ромко вважав, що допомагає мізкам, бо це смішно відділяти мозок від самого себе, але хлопчик був переконаний, що саме оті три бажання, що йдуть від самісінької Душі людини і встановлюють налаштування, що є клубками Долі.  

Світ ще спатиме години три. Той світ, який отут поряд з дідом та його онуком. Але увесь світ одночасно не спить. Він як Велике Серце, то розслабляється, а то працює. І отак увесь час, поперемінно.

І Організм під назвою Всесвіт живе постійно. Хтось вештається там в темряві, носячи з собою доста відповідей, які інші хочуть отримати. Але фокус в тім, що одне неправильне слово і відповідь на оте внутрішнє налаштування не прийде. Або приходить в обмін на життя. Це як дід, який сказав про вічність, але хто зна, що він мав на увазі. Може третє бажання?
Роман вже засинав, а мозок скручував сувої досвіду життя Романа, його предків, копнув в ДНК і побренькав нитками трьох клубків Долі. І десь у всесвіті дитини сформувалось, ще ледь помітне третє бажання:

Щоб отримати відповідь, потрібно бути зацікавленим в своєму житті. А це можливе тільки за покращення його. І то, в свою чергу, можливе за умови спілкування з іншими. Цікавість щодо мого, що я можу… І це робота мозку, в захищенім місці, отримувати ресурси в своє розпорядження, щоб вдосконалювати все, що цікаво по власних силах. Не важливо, чи це звичайний сніданок чи це розробка машини часу.
 

Кінець