Читати книгу - "Це сталося в Парижі, Rada Lia"

Соломія похилила голову й, опустивши плечі, повільно побрела через центральну площу міста. Вона дивилася собі під ноги й розмірковувала. Час від часу дівчина супила брови й зітхала. Сумка з портфоліо, косметичкою, книгою улюбленої авторки Анні Ерно і планшетом боляче віддавлювала їй плече. Та вона не зважала. Погода ніби відчувала настрій дівчини. Сонце сховалося за хмарами, а вітер дув так, що Соломії доводилося притримувати сумку обома руками. Недбало зав'язана русява гулька, з якої витикалися окремі пасма волосся, стирчала на маківці голови, відкриваючи світу доволі милі відстовбурчені вушка. Сама дівчина їх милими не вважала і вічно скаржилася на них своїй найкращій подрузі Владиславі:

— Я маю смішний вигляд, схожа на ельфа. Через ці вуха ніхто не сприймає мене серйозно. Може, того мене на роботу і не беруть.

— А по-моєму, ти маєш симпатичний вигляд. А не беруть тебе тому, що тобі трапляються самі придурки, які не розуміють, яка ти талановита і віддана своїй справі.

При згадці про невдалі співбесіди зелені очі Соломії наповнилися сльозами. Проте цього ніхто не помітив, бо ж їх закривали величезні й недоречні зараз окуляри від сонця. 

Щойно завершилася ще одна співбесіда, після якої вона знову не отримала контракт. Всі її надії знайти постійну роботу, отримувати стабільну зарплатню, а найголовніше — продовжувати займатися своєю улюбленою справою, в черговий раз провалилися.

— Соля-Соля, — з докором прошепотіла сама до себе. — Чому ти така невдаха?

“Найгірше в цій ситуації буде знову побачити розчароване обличчя Тіми”, — подумала дівчина. 

Вона й не помітила, як дійшла до свого дому. Соля повернула ключі в отворі й відкрила двері у квартиру. До приходу Тимофія залишалося щонайменше чотири години. Тож Соломія могла спокійно все обміркувати й підготувати свою версію подій. Насправді нічого страшного не відбулося. Їй просто в черговий раз відмовили, пояснивши, що її роботи у портфоліо занадто інноваційні. 

— Ви можете робити прості речі? — питала її жінка на співбесіді. — Ми виробляємо стандартні меблі для середнього класу населення. Ці квіточки дуже гарні, але я ніколи не зможу вмовити на це керівника. Вибачте. 

Соля робити звичайні малюнки не хотіла. Тим паче створювати банальний, майже всюди однаковий дизайн меблів. Не для того чотири роки тому вона покинула нудну роботу економіста. Її мрією було створювати ілюстрації для всесвітньо відомих компаній, таких як студія “Pixar” та “Студія Волта Діснея”. 

“Одного разу, — думала вона, вмощуючись на дивані й підгинаючи під себе ноги, — кінотеатри по всьому світі будуть заповнені людьми, які прийдуть дивитися мультик, ілюстрації до якого намалюю я”.

Та зараз реальність була такою, що вже чотири роки вона не могла знайти собі роботу й сиділа на шиї свого хлопця. Останній раз він їй так і сказав:

— Соля, зараз двадцять перше століття надворі. Сексуальна революція, емансипація, фемінізм. Жінки мають бути незалежними, бо ж для чого вони стільки років боролися за свої права? Зовсім не для того, щоб сидіти на шиї у своїх чоловіків. Вибач.

Дівчина тоді почервоніла від приниження і лиш пробурмотіла:

— Ти ж сам мені сказав, щоб я звільнялася й розвивала свій талант.

— Я не думав, що це так надовго затягнеться чи що може взагалі не вийти…

Щоб трішки заспокоїтися, Соломія витягнула альбом і кольорові олівці. Планшет відклала в сторону. Вона його ненавиділа. Бездушна машина, девайс, як то кажуть. Купила лиш тому, що в епоху технологій більшість дизайнерів використовують цифровий формат. Але ж хіба всі ті пікселі можуть передати запах паперу, олійних чи акварельних фарб? Хіба щось може замінити той звук, коли ти проводиш олівцем по паперу? 

Знайшла в збережених фото картини “Зіркова ніч” Ван Гога. Ці кольори. О Боже! Поганий настрій майже зник. Рух мазків, ніби енергія, що пливе по колу. Кілька метеликів замахали своїми крильцями в животі у Солі, нагадуючи, чому попри всі невдачі й насмішки коханого вона ще досі не втратила надії почати заробляти саме тим, що так любила.

Вона так захопилася, що підскочила на місці від несподіванки, коли двері до кімнати відчинилися й на порозі з'явилося суворе обличчя Тимофія:

— Знову малюєш? Їсти нічого не приготувала? — запитав він невдоволено.

Вона похитала головою. Як це часто з Соломією бувало, коли бралася за олівці, то забувала про час, їжу і будь-які інші справи. 

— Пробач, — дівчина підхопилася. — Я миттю. Ти поки роздягайся. Я зараз швидко щось приготую. Може, яєчню?

На обличчі чоловіка з'явилася глузлива посмішка. Він явно більшого і не очікував від кулінарних здібностей Солі. Тимофій кивнув й вийшов з кімнати.

Після вечері, коли Тимофій і Соломія вляглися у ліжко, чоловік почав перемикати канали, намагаючись знайти щось цікаве.

— Як пройшла твоя співбесіда? 

Соля завмерла. Вона боялася цього питання. Стиснулася. Захотілося зменшитися і загубитися десь між складок простирадла.

— Зрозуміло, — промовив чоловік, не дочекавшись відповіді. — Соля, ти маєш визнати, що це не твоє й або знайти пристойну роботу, або віддавати свій час дому. Ти маєш подорослішати. Я не можу одружитися з маленькою дівчинкою, яка цілими днями вештається незрозуміло де з альбомом для малювання й пачкою олівців. Мені тридцять два роки. Мені потрібна доросла жінка, з якою можна будувати довгострокові відносини. Яка розуміє, хто вона, яке її місце в цьому житті, чого вона прагне. Як ти будеш виховувати наших дітей, якщо сама ще дитина? 

Щоки Солі спалахнули. Вона опустила очі й мовчки слухала докори чоловіка. 

— Так і сказав? — запитала Лада, коли наступного ранку Соломія переказувала їй розмову по телефону.

— Так. І я думаю, що може він і правий, — Соля почесала олівцем потилицю. — Якщо за чотири роки я нічого не знайшла, може я не така вже й талановита, як думала? Може, я вигадала собі мрію, а всі навколо лише сміються наді мною? — Її очі наповнилися слізьми. — Але як я житиму далі без можливості малювати? Я тільки тоді й щаслива, коли залишаюся у кімнаті сама з альбомом і олівцями.