Читати книгу - "Це сталося в Парижі, Rada Lia"

— Та не слухай ти того козла, — розсердилася Лада. — Він же просто принижує тебе. А враховуючи, що ви п'ять років разом живете, а зустрічаєтеся десять і він досі не зробив тобі пропозиції…

— Не можу, — зітхнула Соля. — Я його люблю. Я з ним ще зі школи. Думаю, він моя друга половинка.

Владислава на це лиш мугикнула.

 

Ввечері Соломія сиділа й чекала на Тимофія. Однак у звичний час він не прийшов. Не з'явився чоловік і через годину.  Дівчина вскочила з дивану й почала міряти кроками кімнату. На Тіму це було не схоже. Проте, після вчорашньої розмови все могло бути.

— Може він не хоче повертатися додому до мене, бо я безвідповідальна, безробітна, інфантильна і він не може на мене покластися? — розмірковувала дівчина.

Вона прикусила нижню губу. Хотілося йому зателефонувати. Врешті вона не витримала й схопила слухавку. На її подив чоловік не лише не відповів, а й скинув дзвінок. За мить прийшло повідомлення: “Я на нараді. Вибач. Зараз зайнятий”.

Це було вперше. Він раніше ніколи не затримувався так надовго. Її плечі опустилися. Ну от це і сталося. Він завів коханку. Соля залізла на диван, скрутилася калачиком і обхопила себе руками. Хотілося плакати й спати одночасно. Врешті сон переміг і вона заснула. 

Їй наснився Тіма, який обіймав за талію іншу жінку.

— А як же я? — Вигукнула у відчаї Соля й простягнула до чоловіка руки.

— А що ти? — знизав плечима Тимофій й почухав потилицю. — Ти — маленька дівчинка, яка не знає, чим зайнятись у житті. А мені потрібна справжня жінка. Як от вона, — він повернув обличчя до пишногрудої брюнетки в фартусі й облизнувся. Під фартухом у жінки нічого не було, а у руках вона тримала шоколадний торт. Брюнетка склала свої величезні силіконові губи бантиком і потягнулася до Тимофія.

— Не смій його чіпати! — Вигукнула Соля і прокинулася.

На годиннику була вже друга година ночі, а Тимофій так і не прийшов. Соломія почала труситися.

— Чого варта улюблена справа, якщо поруч не буде мого коханого?

Вона подумки пообіцяла собі, що обов'язково знайде постійну і серйозну роботу, щоб більше не викликати невдоволення Тіми.

 

Тож наступного ранку вона подзвонила до жінки зі вчорашньої співбесіди та домовилася про зустріч.

— Ви впевнені, що готові займатися проєктуванням стандартних меблів? Минулого разу ви наполягали лише на дизайні у квіточку, — жінка поблажливо посміхнулася. Її допитливі очі сканували Солю. 

— Так. Мені дуже потрібна робота.

— Тоді вона у вас є.

Коли Соломія повернулася додому, то побачила на дивані мирно сплячого Тимофія. Дівчина не стала його будити. Вирішила розповісти чудову новину, коли він прокинеться. Пройшла на кухню, увімкнула чайник. На лобі в неї пролягла глибока зморшка. “Ну от і все, — промайнуло в голові. — На мрії про “Pixar” можна поставити крапку”. 

 

Кава підбадьорила її. Не на багато, але життя вже не здавалося таким безнадійним. Соломія повернулася до кімнати, взяла ноутбук і почала вивчати сайти з продажу меблів.

— Боже, який несмак, — тихо прошепотіла. — І цим мені тепер займатися все життя?

— А що ти робиш? — між дверей просунулося заспане обличчя Тимофія. — І де ти зранку була?

Соломія вже збиралася запитати у відповідь, що важливіше, де він вештався усю ніч. Однак прикусила язика й натомість промовила:

— Я знайшла роботу. В компанії, де виготовляють меблі. Я буду проєктувати їхній дизайн.

Очі Тимофія розширилися. Він повністю відкрив двері й зайшов до кімнати. Почухав потилицю і раптом посміхнувся:

— Зайчику, я такий радий за тебе. От побачиш — це на краще. Ти врешті викинеш всі ті дурниці з голови. Займешся серйозною справою. Заведеш нормальних сімейних подруг, не таких як твоя Лада, — він зробив акцент на імені й скривився.

— А що не так з Ладою? — Соля насторожила свої відстовбурчені вушка й скоса глянула на чоловіка.

— Ну… — Тимофій знову почухав потилицю. — Не серйозна вона якась. Два розлучення, а сама ж працює організатором весіль. Який приклад вона подає? Думаю, там ніякої поваги до інституту сім'ї та шлюбу немає. По ворожках постійно бігає, — чоловік махнув рукою. — Але от що я тобі скажу, — його очі збуджено заблищали. — Ти в мене молодець. І раз так, в мене є для тебе подарунок.

Чоловік зник за дверима й через хвилину повернувся з маленькою червоною  коробочкою у руці. 

— На коліно ставати не буду, — попередив Тимофій. — Бо це архаїзм. А в нас із тобою сучасні стосунки й можна сказати взаємовигідний договір.

Такий початок міг би засмутити Соломію. Бо ж не про договір вона мріяла почути, коли їй роблять освідчення. Проте вона чекала цього моменту всі п'ять років сумісного життя. Та що там п'ять... Насправді вона хотіла за нього заміж ще з тих часів, коли вони познайомилися. 

Їй було 18 років, коли вони з подружкою поверталися з концерту однієї місцевої “зірки”. Натовп йшов за ними. Дівчата поспішали, бо батьки Солі наказали їй повернутися до одинадцятої. Раптом їх наздогнали два парубки, на вигляд років 2–25. 

— Дівчата, не хочете познайомитися? — промовив симпатичний кароокий брюнет. 

Він дивився прямо в очі Солі й тоді вона відчула, що хоче. І познайомитися і зустрічатися. А згодом і жити разом. 

Тож, зараз, коли Тимофій відкрив маленьку оксамитову коробочку з каблучкою, на вершині якої блищав маленький камінець, вона лиш радісно кивнула.

 

— Ти виходиш заміж? — голос Владислави чомусь не звучав радісно, коли Соля повідомила їй новину по телефону. — Ти добре подумала?

— Я хотіла цього все своє життя. Точніше, останні десять років.

— Але ж він такий…. — подруга запнулася.

— Який?

— Душний. Вибач. Ти справді готова прожити з такою людиною все життя?

— Як набридне, то розлучуся, — підколола подругу Соля й показала язика, хоча і знаходилася в кімнаті сама. — Як ти… Не ображайся, я жартую. Але серйозно, Лада. Ти маєш прийняти мій вибір і порадіти за мене. І буде краще, якщо ти полюбиш Тіму, бо ти не зможеш його уникати все життя.