Читати книгу - "Повітряна кулька для Суміко, Casey Viollet"

На світанку у Токіо, місті, де здається, що небо зливається із сірою бетонною масою хмарочосів, пробуджувався новій буденний ранок. Суміко, жінка десь між сорока і п'ятдесятьма роками, повільно вдягала свій простий, але охайний сірий костюм. Її обличчя відбивало втому, що накопичувалась роками рутинної роботи в офісі. Вона не ненавиділа свою роботу — вона просто її виконувала, автоматично, як обов'язок.

Суміко була одним із тисяч невидимих гвинтиків, що підтримували механізм великого мегаполіса. Вона працювала у компанії, яка займалася архівуванням документів, і її дні складалися з сортування, сканування та передачі файлів. У її роботі не було ні радості, ні викликів — лише спокійне і передбачуване повторення того самого. Увечері вона поверталася додому до маленької квартири, де не було ні домашніх тварин, ні близьких людей. Коли ввечері усе місто запалювалося неоновими вогниками вона сиділа удома навіть не часто дивлячись у вікно. Її життя складалося із сірості — сіра квартира, сіра робота, сірі думки.

Того ранку, як і завжди, вона йшла до метро. Повітря було наповнене запахом вологи після нічного дощу, а важкі хмари зависали низько над горизонтом. Навколо неї метушилися інші перехожі — усі такі ж заглиблені в свої думки, як і вона. Вона рухалася вперед, не дивлячись ні на що, її погляд ковзав по поверхні дороги, тротуарів і блідо-сірих стін.

Та ось на перехресті, між двома високими хмарочосами, її очі раптом зачепилися за щось несподіване. Там, посеред важкої бетонної маси, плавала зелена повітряна кулька. Вона була яскраво-зелена, немов свіжа трава, і, здавалось, світилася на тлі приглушених кольорів міста. Суміко зупинилася. Її втомлений погляд затримався на кульці.

Кулька піднімалася вгору, граючи з легким вітром між висотними будівлями. Вона була настільки яскравою, що здавалося, ніби весь світ завмер, щоб дозволити цій маленькій кульці прожити свій момент краси.

— Дивно, — подумала Суміко. — Щось настільки просте… але як це може виглядати таким живим?

Вона почала спостерігати за кулькою, яка піднімалася все вище, мовби прагнучі до неба. Раптом її огорнула думка: “Чому я лише спостерігаю? Хіба я сама не можу так жити — вільно, без меж?”

Ця думка була несподіваною, навіть болючою. Вперше за довгий час її серце забилося швидше. Вона зрозуміла, що більшість її життя минула в спробах лише існувати, виконувати обов'язки, вписуватись у шаблони, які вона навіть не обирала. Вона була, але не жила.

Весь день ця зелена кулька не виходила з її голови. На роботі вона часто згадувала її, мовби це була якась таємниця, яка намагалася їй щось сказати. І хоча руки механічно виконували роботу, думки її пливли в іншому напрямку.

Після роботи, повертаючись додому, Суміко вирішила змінити свій маршрут. Вона повернула не на знайому вулицю, а вийшла на площу перед парком. Там вона сіла на лавку і почала спостерігати за перехожими, дітьми, які гралися, і тим, як дерева погойдувалися під легким вітром. Її очі затрималися на іншій кульці — цього разу червоній, що тримала маленька дівчинка. Вона сміялася і бігала, а її мати ледве встигала за нею.

— А що, якби я теж могла бути такою вільною? Що, якби я дозволила собі хоча б спробувати?

Наступного дня Суміко вирішила зробити щось нове. Вона зайшла до маленького кафе неподалік свого будинку, хоча раніше завжди пила каву вдома. Вона почала помічати, як зміни навіть у найменших речах пробуджували її емоції. Смак кави, вигляд ранкового світла, що проникало крізь вікно, — усе це раптом стало частиною життя, яке вона раніше пропускала.

Протягом наступних тижнів вона почала більше спілкуватися з людьми. На роботі вона вперше спробувала запропонувати нові ідеї, а не мовчки виконувати завдання. Вихідними вона стала відвідувати виставки, купила фарби й почала малювати — так це саме те що вона любила ще в юності, але давно покинула через відсутність часу й натхнення.

Одна випадкова кулька пробудила в ній усвідомлення, що життя — це не просто набір обов'язків. Вона зрозуміла, що навіть у найбільш сірому середовищі можна знайти барви, якщо лише наважитися їх побачити.

Суміко більше не була тією сірою жінкою, яка механічно йде на роботу і повертається додому. Її очі світилися, її усмішка знову стала природною. І її життя стало кардинально іншим — вона все ще жила в Токіо але більше не у тому сірому, а у новому блискучо неоновому сучасному, вона стала художником як мріяла ще у дитинстві — вона тепер жила, а не просто існувала.

Коли хтось запитував у неї, чому вона змінилася, вона лише усміхалася і відповідала:

— Зелена кулька. Вона нагадала мені, що життя можна жити, а не просто проживати.

З того часу Суміко стала шукати кольори всюди. У кожному дні, у кожній зустрічі, у кожній дрібниці. Вона зрозуміла: сірість — це лише фон, і лише від неї залежить, якими барвами буде наповнений її власний світ.

Кінець