Читати книгу - "Гіркі землі"
- Жанр: Сучасна проза 📚📝🏙️
- Автор: Галина Пагутяк
Бог створив її жінкою згідно зі своїм планом, жінкою в Бориславі, місті, куди вона змушена повертатись, бо більше немає куди, і навіть вважати це за щастя — повернутись додому, де за її гроші купили братові диплом, зробили євроремонт і далі потребують її грошей. Ліля дасть, Ліля купить, Ліля заплатить борг. Ліля — багата. Ліля — каріатида, яка тримає разом з іншими каріатидами небо над Бориславом.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Галина Пагутяк
Гіркі землі
Вдячна за допомогу,
завдяки якій змогла краще зрозуміти Борислав,
пану Зенону Яремку та пану Олегові Микуличу
Гіркі землі
містерія
У людей є свої плани, а у Господа — Його. Він здмухне людські легеньким подмухом, добре, що тільки плани, а не саму людину. Це може статись щохвилини, і через те людина мовби завжди приречена зіщулюватись під бездонним відкритим небом, яке їй ніколи не належало і не буде належати, на відміну від моря і землі, гір і надр земних. Тільки птахи, вбиті чи просто мертві, повертаються на небо, бо вміють бачити шлях навіть у темряві, навіть у тумані. У них є своє небо птахів, а у хмар — небо хмар, а у зірок — небо зірок. Господь наглядає і за небесами, і за землею, і за душами, бо Він усюди присутній. Хоча найважче — усвідомити присутність Господа в собі. Тому уявляєш, що Він десь поруч, — вуха, очі й уста, — і намагаєшся вступити з Ним в діалог, але Бог чомусь мовчить, і Його мовчання дратує. Прохання переростає в докори. І все це не для порозуміння, а для того щоб Господь поводив себе, як людина, значна та надійна, слухав тебе, допомагав здійснювати всілякі оборудки. А не був частиною тебе чи твоїм цілим, бо це… це просто незрозуміло, це жахливо, як змиритися з присутністю в тобі чужої істоти. Ти добре знаєш, як це: тіло тоді німіє, стає неживим. Можна звикнути до цього. І до того, що в тобі присутні думки інших людей, почуваються там господарями, а твої власні відступили під їхнім натиском — авторитетом думок, суджень, правил, що імплантовані у тебе за твоєю мовчазною згодою і твоїм коштом: батьками, школою, суспільством. І коли ти починаєш це розуміти, то намагаєшся повернути частку себе. І раптом помічаєш, окрім всього, моторошну присутність Бога, який може усе, який здатний на все і готовий виявити свою міць. Це лише справа часу, хоч той час може не настати ніколи. Люди подбають про те, щоб він не настав, море, гори і надра землі про це подбають.
Небо птахів і небо хмар, під якими ти лежиш, зануривши обличчя в траву, надто яскраве, не можна в нього вдивлятися довго. Зате воно може вдивлятися у тебе вічно, читати тебе, як книгу. І те, що війнуло прохолодою і здалеку чутно грім, — це не просто наближення грози, а знак, що тебе почули і що так, як було, вже не буде. Хоч на поверхні свідомості ти боїшся змін, але внутрішньо — вже готова до них.
Скоро навколо почнуть кресати блискавиці, поллються потоки води з чорної хмари, а ти не встигнеш потрапити додому, не сховаєшся й на автобусній зупинці, бо там нема ні будки, ні дашка. З одного боку — колишня тюрма, де було гетто, з іншого — придорожнє кафе, де на терасі повно недільних нероб, що п’ють пиво й горілку, а всередині тхне помиями. Тут, у Бориславі, за п’ять років нічого не змінилося, тільки стало багато невпізнаваних облич, хоча ці люди чомусь тебе впізнають. Краще було б навпаки. Ліля сама не розуміє, як її занесло аж на Мразницю. Ну побачила зелені гори й захотіла полежати на траві… Вона вже робила це на Висипах, але там не дуже безпечно, хоча й близько від дому. І в траві зустрічаються кінські кізяки, бо вночі на пагорбі пасуться циганські коні, що вдень мандрують світами. Хтось її побачить там з «невпізнаваних» — донесуть матері: а чого ваша донька там валяється в траві? Зрештою, й тут вона не сховається, але можна сказати, що заблукала. Якби вона взяла коцик, купальник, ніхто б і не питав. Але якого дідька пертися з Водянки на Мразницю, коли ближче озеро в Тустановичах? Краще було би перетворитись на ящірку, залізти в гущавину, сховатись у норі, злитись кольором із землею. Та Бог створив її жінкою згідно зі своїм планом, жінкою в Бориславі, місті, куди вона змушена повертатись, бо більше немає куди, і навіть вважати це за щастя — повернутись додому, де за її гроші купили братові диплом, зробили євроремонт і далі потребують її грошей. Ліля дасть, Ліля купить, Ліля заплатить борг. Ліля — багата. Ліля — каріатида, яка тримає разом з іншими каріатидами небо над Бориславом.
Вона вже виплакалася, як тільки прийшла сюди, вискочила з хати у чому була, в гумових шльопанцях, навіть мобільника не взяла, зрештою, ніхто й так не дзвонить.
Може, лишитися тут, віддавши себе на поталу зливі, хай вимиє з неї всю гіркоту? Від цього вона не помре, хіба що блискавка вдарить випадково. Але вона не хоче, щоби було боляче, а щоб нагадувало сон — заснути й не прокинутись, не знаючи, що ти вже померла. Звісно, то все дурниці. Це вона пережила у вісімнадцять років — непереборне бажання померти. Зараз вона просто депресує: очі розплющені, в голові туман, а в грудях кубло гадюк чи гніздо ос, які намагаються вирватися назовні, а цього ліпше не треба. Треба, щоб оси сиділи тихо, бо прийде хтось і спалить гніздо чи вкине у відро з помиями.
Зашуміли кущі, війнуло холодом: десь уже пройшов дощ, але вся вода з хмари не вилилась, прямує сюди. Ліля сіла, обтрусила з себе травинки, озирнулась. Нафтова гойдалка ворухнулась, закивала так-так, ропа попливла по невидимій трубі — бориславський скарб, який майже ніц не вартує, бо є Сибір, Аравійська пустеля, Каліфорнія. Ніхто нині не пам’ятає Борислав як місто нафтовиків, але позаяк пів-Борислава виїхало до Італії на заробітки, то він ще дасться чути, аякже!
Це не думки дівчини, що втекла в гори, аби виплакатись на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіркі землі», після закриття браузера.