Читати книгу - "Таємниці старого маєтку, Rada Lia"

Марта поглянула на годинник — сьома вечора. Час йти додому. Вона втомлено протерла очі. Прибрала волосся з лоба. Озирнулася. Простір опен спейс відлунював порожнечею. Колеги давно розбіглись по домівках. Лише вона сушить собі голову звітом, допиваючи вже п'яту чашку кави за сьогодні. 

Таке прагнення працювати у неї не спроста. Минулого тижня керівник відділу викликав її до себе в кабінет:

— Марто, — сказав він, загадково посміхаючись. — Ти знаєш, що через пів року я планую йти на пенсію. — Дівчина кивнула. — Моє керівництво попросило знайти собі достойну заміну. І я не буду тягнути інтригу — думаю, що це ти. — Чоловік зробив паузу й доброзичливо посміхнувся. — Ти дуже відповідальна, талановита й завжди була моєю правою рукою. Працюєш, як бджілка, можна сказати. Тож я назву тебе. Коли піду з компанії, ти займеш моє місце.

Щоки Марти спалахнули. Вона зашарілася від задоволення. Подумки дівчина тріумфувала. Слова боса не були просто випадковістю чи його доброю волею. Останні кілька років дівчина гарувала на роботі як проклята. Вставала о п'ятій ранку, лягала спати після дванадцятої. Не мала вихідних, відпусток, особистого життя. Все заради підвищення, кар'єри, визнання. 

І ось нарешті сталося.

Марта вийшла з офісу. На дворі вже стемніло. Прохолодний травневий вечір. В лице пахнуло свіже повітря, розвіваючи її темне хвилясте волосся. Спочатку спробувала його пригладити, але даремно. Кинула цю ідею. Однак ніхто її не побачить. Глибоко вдихнула. Після дня, проведеного в задушливому приміщенні, набитому людьми, вона не могла надихатися. 

З дитинства вона добре запам'ятала втомлене обличчя мами, якій доводилося працювати на двох роботах, щоб оплатити рахунки і їжу. Ще тоді думки про успішну кар'єру та гарну зарплатню засіли в її дитячій голівці. Тому вона цінувала свою роботу й особливо раділа можливому підвищенню. Ще раз вдихнула. В кишені завібрував телефон. На екрані висвітилося “Мама”. Дівчина усміхнулася. Єдина людина, яка лишилася з нею, і не дивно. Марта так багато працювала, що розгубила всіх друзів і знайомих.

— Доцю, ти не повіриш, що сталося, — збуджено сказала мама.

— Що? — напружилася дівчина.

— Дзвонив юрист, Дмитро Петрашко, він з Закарпаття.

— Хто? Ма, навіщо тобі юрист?

— Мені не потрібен, але він каже, що ми з тобою успадкували замок на Закарпатті. І треба, щоб ти поїхала, підписала документи. — Дівчина задумалась. — Доцю?

— Та тут. Звучить неправдоподібно й взагалі стрьомно. Може тебе знову надурили? Пам'ятаєш, ти так само радісно реагувала на листи від шахраїв, де говорилось, що ти успадкувала майно чи гроші. І щоб його отримати, треба було заплатити.

— Тут ніби нічого не вимагають. Крім того, щоб я приїхала. Але я сказала, що по стану здоров'я не зможу. Я напишу на тебе довіреність, що ти виступаєш від мого імені й можеш підписувати документи. Поїдеш?

— І що там, прямо замок? — недовірливо перепитала Марта.

— Сказав, що на нашу прабабцю знайшли заповіт якогось пана.

— Дивно. Чого б йому писати такий заповіт? Я не знаю мам. В мене зараз нарешті накльовується підвищення. Це все так невчасно. Мені керівник свою посаду пообіцяв…

— А якщо там справді замок? Уявляєш, як ми заживемо?

— … Добре, давай контакт того юриста.

Спотикаючись й перечіплюючись через сходинки, Марта тягнула за ручку валізу на коліщатках. Поїзд відправляється за п'ять хвилин, а вона ще не на вокзалі. 

— Ну чого я погодилась на цю авантюру? — бурмотіла про себе дівчина. Вона крехтіла й вперто тягнула валізу наверх східцями. — Ну який замок? Це точно має бути якесь шахрайство.

Нарешті дівчина дісталась до перону. На диво людей було не багато, не дивлячись на доволі популярний час для відправлення  — 19:30. Повіяв прохолодний вітерець. Марта здригнулася й запахнула шкіряну куртку. Глянула на зіркове небо. Ну що в путь? 

Насилу затягнула валізу у своє купе. Коли поїзд зрушив з місця, дерева замиготіли за вікном. Вони проносилися на великій швидкості й зникали, змінюючись на нові. Марта розстелила постіль, скрутилася калачиком. Колись, коли дівчина багато часу отак наїздила по країні. Успішну кар'єру просто так не дають. Відтоді не дуже любила їздити поїздами.

Десь там в глибині душі ворушилися сумніви, тривога. Що буде, коли вона повернеться? І чи буде їй куди повертатися? Чи не віддасть керівник посаду комусь іншому? Вона згадала його розчароване обличчя, коли попросила відпустку на два тижні. Адже напередодні він пообіцяв їй своє місце й очікував, що це змотивує її працювати ще більше. Тривога посилилася:

— Сподіваюсь, що не втрачу все те, заради чого працювала останні десять років, — прошепотіла вона й закрила очі. 

Їй снилися смарагдові ліси: високі сосни, смереки й дуби. Крізь їхнє листя пробивалися сонячні зайчики, створюючи особливе мерехтіння світла навколо. Вдалині виднілися гори з засніженими верхівками. Марта глибоко вдихнула. Її легені заповнило чисте гірське повітря. Від нього запаморочилося в голові. 

Вона озирнулася й побачила маєток, який раптом виник на галявині за лісом. Нізвідки. Дівчина помітила одиноку постать, що швидко наближалася до неї. 

— Ви хто? — прошепотіла вона. — Що вам потрібно? — вже голосніше додала.

Відповіді не було. Постать ставала все виразнішою й скоро було чітко видно, що це молода жінка. Марта здивовано витріщилася на незнайомку. Одягнута у вишиванку й довгу спідницю, підперезана червоним поясом. Так у Києві сучасні жінки не одягаються. Вона простягнула руки до Марти. Її очі блищали від сліз:

— Прокидайся, — прошепотіла вона лиш губами.

— Що? — здивувалася Марта.

— Дівчино, прокидайтеся. Ваша станція.

Марта розплющила очі й розгублено поглянула на провідницю:

— Що ви сказали?

— Кажу, прокидайтеся. Станція Воловець. — Вона рукою показала у бік вікна й вийшла з купе.

Марта встала й поглянула на годинник — сьома ранку. Поїзд прибув точно за графіком. Дівчина потягнулася й виглянула у вікно.